Євгеній Шульженко - Гра почалась 4. Губернатор, Євгеній Шульженко

В цей момент з-за казарми вискочив переляканий охоронець. Степан одразу насупився, адже покидати свій пост не можна, поки не прийде інша зміна. Тим більше, губернатор дуже сварився за це. Хлопець побачив Степана та Валю, двома широкими стрибками підскочив до них.  

- Степан, це дуже терміново, - видав хлопець, вирівнюючи дихання, - ти маєш сам побачити. Біжимо зі мною.

Охоронець розвернувся та побіг назад, до воріт Інституту. Степан захвилювався та чкурнув за хлопцем. Валя постояла декілька секунд та побігла слідом. Що відбувається? Діти вискочили з-за воріт на подивились в сторону наметового містечка. Це містечко складалось з двох таборів, в яких зараз було не менше сотні дітей.

Діти виходили до пляжу та шикувались в рівні ряди. Всі хлопці та дівчата тримали в руках палиці та іншу зброю. Попереду воїнів стояла Олена, що була ватажком племені Віра та хлопець Юра, поселення якого нещодавно приєдналось до міста Сонця. Вони махали руками, щось викрикували, давали розпорядження.

Юра підняв з землі смолоскип, підпалив його, передав Олені. Вона віднесла вогонь одному з воїнів. Підпалили інший, теж віддали. Смолоскипів ставало все більше та більше. Степан одразу зрозумів, що відбувається те про що він і думати не хотів. Новачки не хочуть терпіти вибриків губернатора, вони хочуть силою вибити рішення. Або ще гірше, вони хочуть захопити місто Сонця, прибрати до своїх рук.

- Валя, біжи до їдальні та збирай всіх дітей. – вигукнувшвидко Степан, - беріть зброю та виходьте сюди.

- Що відбувається? – перелякалась Валя, що не дуже й любила роль воїна.

- Наметове містечко більш за все піднімається на бунт, - відповів Степан вже більш спокійно, - ми маємо зараз стримати дітей, або вони знищать все, що ми так довго будували.

Командир розвернувся та рушив в казарму. Треба збирати армію. В інституті зараз проживає більше двохсот дітей, сили значно більші. Але сама думка, що всередині міста Сонця відбувається лихо – засмутило Степана. Він міцно стискав кулаки, гніваючись на себе та Євгена. Треба було силою змусити друга прийти до тями. Зараз може бути пізно. Наметове містечко не має великих шансів на перемогу, та вони підуть з міста. Слухи про місто Сонця підуть Столицею, ніхто не захоче йти до нас.

Хлопець згадав поселення гіпермаркету. Як тільки вони дізнаються про місто Сонця, про те, що воно ослабло – чому б їм не прийти за Семеном? Це ворог, з яким укладено мирну угоду, та ця угода не по волі дітей гіпермаркету. «Що ж ми накоїли!» - подумав Степан, чортихаючись по дорозі.

Командир зайшов у казарму та наказав охоронцям бігти по всім кімнатам та збиратись до бійки перед воротами Інституту. Діти не розуміли що відбувається, але кинулись виконувати наказ. Це був ще один момент, якого боявся Степан. Якщо діти побачать армію наметового містечка, не розуміючи, чому вони підіймають бунт. Чи підуть вони захищати територію Інституту? Чи будуть вони захищати губернатора? Все ж таки, це просто діти, а не дорослі, які можуть будувати свої дивні та хитрі плани.

Хвилин за п’ятнадцять, хлопці та дівчата Інституту вийшли до площі, що була перед воротами. Довгими рядами, в повній тиші, діти дивились вперед, туди де стояло військо новачків. На вулиці вже було темно, але величезна кількість смолоскипів освітлювала все навколо. Було трохи казково, та в той же час, страшно. Воїни міста Сонця шептались, показуючи на озеро, та час від часу виглядали губернатора. Євгена не було, це було дивно, адже ніхто не розумів цих зборів.

Вперед вийшов Степан, почав роздивлятись бунтарів. Не можна допускати бійки, це буде лише точкою для міста Сонця. Та в цей момент, ряди воїнів наметового містечка рушили вперед. Олена та Юра пішли до Інституту, попереду всіх. Діти тримали смолоскипи на витягнуту руку, обережно ступаючи по землі.

- Негайно знайдіть Євгена, - крикнув Степан, повернувшись до своїх воїнів.

Хлопці та дівчата, озброєні, стояли, перелякано хлопаючи очима. Вони не розуміли чому на них рухалась ціла армія. Та воїни не встигли зреагувати на команду Степана, оскільки нарешті побачили губернатора. Він вийшов зі сторони дерев, що росли біля паркану. Підійшов до Степана та подивився в сторону наметового містечка, не сказавши ні слова.

Євген глянув на Степана та сором’язливо посміхнувся. Він розумів, що сам винен в тому, що відбувається. Постоявши трохи, губернатор пішов вперед, зробив декілька кроків, зупинився та склав руки за спину.

Через п’ять хвилин, Олена та Юра, зі смолоскипами,зупинились напроти Євгена. Діти за їх спинами підходили та шикувались. Вони кричали та махали палицями, розглядали Євгена зі злобою в очах. Губернатор почекавтрохи, потім зробив ще один крок вперед.

- Олена, Юра, - проговорив губернатор, - я здогадуюсь, чому ви вирішили прийти всі разом, - Олена підняла брови, - я відійшов від справ та просто перестав займатись питанням продуктів, розваг, побуту. Зрозумійте, я втратив Леру, вона була дуже важливою людиною для мене. Це велике горе.

- Я це розумію, - перебила Євгена Олена, - але ми не винні в цьому. Ви прийшли до нас, покликали, обіцяли краще життя. Ми залишили свої домівки, сподіваючись, що тут буде краще. Ми покинули своїх батьків. Але даремно?

- Ні, не даремно, - губернатор замахав головою в сторони, - ми вирішимо це питання. Нас стає все більше, запаси продуктів майже закінчились. Замість пошуку нових дітей, нам потрібно організовувати пошуки продуктів, - Євген махнув рукою вперед, - з другого входу до парку Феофанія є декілька селищ, Кільцева дорога з заправками. Я впевнений, що там будуть продукти.