Агата Крісті - Загадка «Блакитного потяга»

– Все, я мовчу, – промовив Пуаро, і його очі злегка зблиснули. – Та, попри те, повторюю: шкода. Ну а тепер, мсьє, перейдемо до справи.

Обидва співрозмовники здивовано звели на нього очі.

– Вас не повинно шокувати чи стривожити те, що я збираюся сказати. Припустимо, мсьє ван Олдіне, що мсьє Дерек Кеттерінґ все ж не вбивав свою дружину…

– Що?

Обоє присутніх витріщилися на нього, онімівши від приголомшення. Першим дар мови повернувся до мільйонера:

– Ви збожеволіли, мсьє Пуаро?

– Ні, – мовив чоловічок, – я не божевільний. Можливо, трішки ексцентричний – позаяк існують люди, які так вважають. Однак у професійному сенсі я, як то кажуть, цілком «при своєму розумі». Тож і запитую, мсьє ван Олдіне: вас би потішило чи засмутило, якби ця звістка виявилася правдою?

Американець витріщив на нього очі.

– Звісно, потішило б, – проказав він нарешті. – Це ви вправляєтеся в припущеннях, мсьє Пуаро, чи сказане підкріплюється певними фактами?

Детектив задивився у стелю.

– Є невеличка вірогідність, – промурмотів він, – що це, можливо, все-таки робота графа де ля Роша. Принаймні мені вдалося спростувати його алібі.

– І як ви цього досягли?

Бельгієць скромно стенув плечима.

– У мене свої методи. Трішки такту, дещиця кмітливості – і справу зроблено.

– Але ж рубіни, – зауважив мільйонер. – Рубіни, що були у графа, виявилися фальшивими.

– Він, очевидно, не міг мати іншого мотиву, окрім тих рубінів. Проте ви залишаєте поза увагою один нюанс, мсьє ван Олдіне. У цій історії з рубінами хтось міг і випередити його.

– Але ж це зовсім нова версія, – втрутився Найтон.

– Ви справді вірите у всю цю маячню, мсьє Пуаро? – зажадав відповіді й американець.

– Це не доведено, – тихенько сказав детектив, – і поки що всього лише гіпотеза, але от що я вам скажу, мсьє ван Олдіне, – тут варто з’ясувати всі обставини. Тож мені з вами треба їхати на південь Франції і там вивчати ситуацію на місці.

– Ви дійсно гадаєте, наче в цьому є необхідність – ну тобто щоб я прибув туди особисто?

– Я думав, що ви сам цього захочете, – пустив шпильку бельгієць.

У його тоні пролунала нотка докору, яка не залишилася непоміченою співрозмовником.

– Так, так, звісно, – виправився той. – Коли ви плануєте вирушати, мсьє Пуаро?

– У вас є термінові справи, сер, – нагадав Найтон.

Але мільйонер уже ухвалив рішення і просто відмахнувся від його заперечень.

– Гадаю, ця – найневідкладніша з усіх, – тільки й видобув він. – Гаразд – значить, завтра, мсьє Пуаро. Яким рейсом?

– Певно, поїдемо «Блакитним потягом», – із посмішкою відказав Пуаро.

Розділ тридцять четвертий

Знов у «Блакитному потягу»

«Потяг мільйонерів», як його інколи називають, описав віраж по кривій на швидкості, що здавалася небезпечною. Ван Олдін, Найтон і Пуаро сиділи разом у мовчанці. Американець із секретарем займали два суміжних купе, як-от Рут Кеттерінґ зі своєю служницею під час тієї фатальної подорожі. Купе детектива було далі по коридору.

Ван Олдінові ця поїздка давалася тяжко, викликаючи в пам’яті найболючіші спогади. Тож Найтон і Пуаро, час від часу перемовляючись, стишували голос, щоб не тривожити його.

Однак, коли, скінчивши свій повільний по́повз по ceinture, потяг прибув на Ліонський вокзал, бельгієць раптом вибухнув активністю. Американець розумів, що, вирушаючи саме цим рейсом, той почасти мав на меті реконструювати обставини злочину. Детектив сам виконував усі ролі. Він почергово ставав служницею, що квапливо зачиняється у своєму купе, місіс Кеттерінґ, яка впізнає власного чоловіка – здивована і трішки стривожена, і Дереком Кеттерінґом, який виявляє, що його дружина подорожує тим самим потягом. А ще перевіряв різні можливості, як-от найкращий спосіб заховатися в суміжному купе.

І тут, здавалося, його раптом осяяло. Він ухопив мільйонера за руку.

– Mon Dieu, я зовсім про це не подумав! Наша поїздка перерветься в Парижі! Хутчіш, хутчіш, нам треба сходити негайно.

І, похапавши валізи, поспішив із вагона. Ван Олдін із Найтоном – спантеличено, але слухняно – подалися за ним. Бо американець, який знов склав собі високу думку про таланти Пуаро, не квапився відмовлятись від неї. Але на вході у вокзал їх зупинили: квитки усіх трьох залишилися у провідника – обставина, про яку жоден із них не згадав.

Усі пояснення детектива – гарячкові, вичерпні та пристрасні – не справили жодного враження на флегматичного контролера.

– Давайте закінчувати з цим, – утрутився ван Олдін. – Як я розумію, мсьє Пуаро, вам зараз ніколи. То заплатіть, заради Бога, за проїзд від Кале, і нумо повертатися до того, що у вас на думці.

Але словесний потік франкофона-бельгійця зненацька завмер на півслові – він неначе закам’янів, а рука, і досі здійнята в красномовному жесті, так і застигла, мовби її розбив параліч.

– Я ідіот, – сказав він коротко і ясно. – Ma foi, мій розум більше не служить мені. Давайте повертатися й спокійно продовжувати поїздку. Трішки везіння – і ми ще встигнемо на потяг.

Той, власне, уже відходив, коли Найтон, останній із трьох, таки встиг заскочити у вагон зі своєю валізою.

Схвильований провідник прочитав їм нотацію і допоміг віднести багаж назад у купе. Ван Олдін мовчав, але був вочевидь невдоволений такою ексцентричною поведінкою Пуаро. Залишившись на мить-другу наодинці з Найтоном, він зауважив:

– Ми ганяємося за химерами. Цей тип утратив колишню хватку. Подекуди йому ще вистачає мізків, але коли ти, втрачаючи голову, починаєш метушитися, наче сполоханий кролик, то куди ж це годиться?

За кілька хвилин бельгієць сам до них зазирнув – повний принижених перепрошень і такий відверто занепалий духом, що різкі слова були б зайвими. Ван Олдін із похмурим виглядом вислухав його вибачення, але спромігся стриматися від ущипливих коментарів.

Після обіду у вагоні-ресторані детектив, на деякий подив двійка своїх супутників, запропонував, щоб вони всі втрьох пройшли до купе мільйонера.

Американець зацікавлено поглянув на нього.

– Ви щось приховуєте від нас, мсьє Пуаро?

– Я? – Детектив витріщив на нього невинні, здивовані очі. – Ну що за дика думка…

Ван Олдін нічого на це не сказав, але й почутим не вдовольнився. Провідникові було велено не стелити постелі, а найменше здивування, яке той міг відчути, звів нанівець розмір чайових, які вручив йому мільйонер. Уся трійця сиділа в мовчанці. Пуаро совався на полиці та, схоже, не знаходив собі місця. І нарешті обернувся до секретаря.

– Майоре Найтоне, двері вашого купе замкнені на засувку? Я маю на увазі ті, які ведуть у коридор?

– Так. Я сам їх щойно й замкнув.

– Ви певні? – перепитав чоловічок.

– Можу піти й перевірити, якщо ви