Сергій Миколайович Поганий - Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий

боку, це може спричинити інший — значно потужніший за той, що стався 26 квітня, вибух. Дехто стверджував, що в повітря вже було викинуто до 10% активної зони реактора. Якщо так було насправді, інші 90% тепер могло б закинути за тисячі кілометрів від Чорнобиля, адже перший вибух став би своєрідною увертюрою до глобальної катастрофи.

Збиті з пантелику, вчені не знали, чого очікувати, а місцеву владу лякала перспектива нового вибуху. Заклопотані технічною стороною переселення десятків тисяч людей, управлінці тримали руку на пульсі новин про стан реактора, який, як вони знали, ставав дедалі критичнішим. Ключовим показником фактично визнали температуру всередині реактора. «Вони не могли знайти спосіб стабілізувати температуру реактора, яка продовжувала зростати на 100 градусів кожні 24 години, — згадував Василь Сінько, начальник управління сільського господарства виконкому Київської обласної ради, який брав участь у засіданнях урядової комісії й усвідомлював увесь ступінь загрози. — Коли сталася аварія, температура досягала 1200 градусів. Позначку у 2200 градусів визначили як критичний поріг, досягнення якого могло б призвести до нового вибуху, в сотні разів масштабнішого за попередній. Тоді б і Україна, і Європа загалом стали б безлюдною пусткою».

Про нову небезпеку, пов’язану з реактором, Василь Сінько дізнався на засіданні урядової комісії, пізно ввечері 2 травня. «Тож о 3 ночі, після зібрання, я пішов на своє робоче місце, — пригадував Сінько. — Прибули автобуси з людьми та вантажівки з худобою, — крик, вереск, мукання... Я почав загинати пальці: 26 квітня, 27-ме, 28-ме, 29-те, 30-те, перше травня, 2-ге, 3-тє, коли температура реактора вже зросла на 800 градусів, досягнувши 2 000 градусів за Цельсієм на умовному термометрі. Таким чином, жахлива, непоправна мить могла настати будь-коли, хоча теоретично до критичної точки залишалося ще два дні».

Того дня Сінькові вдалося врятувати від впливу радіації тисячі людей. Річ у тому, що за кілька днів до цього військові збудували понтонний міст через Десну, який дозволив би евакуювати населення і домашню худобу з районів, що північніше від річки. Міст полегшив евакуацію, однак порушив регулярне судноплавство. Голова урядової комісії Борис Щербина доручив тимчасово демонтувати понтонний міст, що дозволило б проходити суднам. Уже дізнавшись про наказ Щербини, Сінько жахнувся: виконання доручення перешкодить виїзду автобусів із селянами та вантажівок, які перевозили худобу, з лівого берега Десни у безпечніші райони південніше від річки. «Якби вони не переїхали, люди б провели ніч в автобусі, зазнаючи впливу радіації. І що тоді робити з худобою? Страшно було навіть подумати про це», — згадував Сінько. Разом із секретарем обкому він зумів переконати Щербину пропустити людей і худобу ще до демонтації моста. Василь Сінько міг полегшено зітхнути.

Серед евакуйованих із Чорнобильського району, змушених залишити свої оселі на початку травня, були й парафіяни православної церкви в селі Красне поблизу міста Чорнобиля. Накази про евакуацію із села стали повною несподіванкою для парафіяльного священника, отця Леоніда, який вірив не лише в Бога, а й у силу радянської науки. «Сьогодні ми маємо потужну наукову базу, а тому вони вирішать проблему», — говорив він своїй дружині невдовзі після вибуху. Та віра отця Леоніда в потенціал науки рухнула 2 травня, якраз у Страсну п’ятницю. Близько другої дня, під час проведення літургії в сільській церкві, до отця Леоніда підійшли парафіяни, повідомивши про візит представників міськкому партії з Чорнобиля. Вони скликали збори дорослого населення села. Богослужіння довелося зупинити.

Партійні працівники повідомили селянам, що ті мають чотири години на підготовку до евакуації — атомна електростанція занадто близько від села, унаслідок чого залишатися тут вони не могли. Дійсно, і отець Леонід, і його парафіяни навіть із церкви на пагорбі могли бачити, як гелікоптери скидають свої вантажі на реактор. Як і містянам Прип’яті, жителям села Красне говорили, що вони виїжджають усього на три дні і повинні брати зі собою тільки найнеобхідніше. Однак евакуація сіл створювала проблеми, яких не виникало при евакуації міст: потрібно було щось робити з коровами, свиньми, гусьми і кролями, чиї власники наполягали на вивезенні їх зі собою. Вантажівки, направлені, щоб забрати худобу, прибули о другій ночі 3 травня. «Ви б бачили, що там відбувалося! — згадував отець Леонід. — Вони записали дані — хто і скільки голів худоби перевозив; їхню вагу, — завантажили тварин у вантажівки і повезли їх у спеціальні місця».

Автобуси, щоб забрати людей, приїхали лише після сходу сонця, коли худобу вже забрали. «Я був серед людей, — говорив отець Леонід, — навідувався до хворих, причащав тих, хто цього потребував. Люди похилого віку, давно хворі». Дехто відмовлявся виїжджати. «Ми залишаємось тут, отче. Нікуди не їдемо. Нас у будь-якому разі чекає одна дорога», — говорили вони священникові. Утім, отець Леонід робив усе можливе, щоб переконати стариків відправитися з їхніми родинами. Зрештою, вони неохоче .послухалися. З надією на скоре повернення священник замкнув церкву, залишивши своє вбрання та ікони, передав ключі главі парафії і сів в автобус. Нарешті, усі автобуси вирушили. «Коли ми залишали Красне, — згадував отець Леонід, — кожен сумував за своїм домом; люди плакали. Усі хрестилися з надіями на повернення».

В атмосфері зростаючої напруженості та повної невизначеності навіть партійні представники із сільради почали звертати увагу на священника. Один із управлінців запропонував отцю Леонідові випити разом після повернення. Коли священник відповів, що не вживає, чиновник сказав: «Без питань. Ви — священник, ми — комуністи. Коли ми повернемося, і боятися більше буде нічого, ми вип’ємо 100 грамів. Кожен — за радість. Щойно ми повернемося». Та вони так і не зробили цього. Оскільки літургію в його власній церкві зупинили, отець Леонід звершив Великоднє богослужіння в Чорнобилі. Нічне чування завершилося освяченням пасок о третій ночі Великодньої неділі, 4 травня, а вже о дев’ятій ранку отець Леонід, його син і решта жителів Чорнобиля сіли в автобуси і покинули місто. Великодній вихід почався.

Василь Сінько, начальник управління сільського господарства виконкому Київської обласної ради, відклавши вбік свій партквиток, також святкував Великдень відповідно до давньої православної традиції. Із засідання урядової комісії вночі З травня він повернувся до своїх співробітників пригніченим, але водночас зухвалим. Зіштовхнувшись із тим, що могло перерости у глобальну катастрофу, він відмовився виконувати, на його думку, сміхотворні розпорядження, які надходили від верхівки. Наказавши своїм підлеглим припинити збір даних для штабу цивільного захисту, який намагався відслідковувати число худоби, вивезеної із забороненої зони, Сінько сказав відповідальному полковникові забиратися геть. Полковник пригрозив, що доповість про порушення Сіньком субординації своєму керівництву,