Джоан Роулінг - Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дивно тут вирости, правда ж? — спитав Страйк, усе поглядаючи на будинки.— Це ніби острів. Я ніколи не чув такого акценту раніше.
Десь поблизу почувся чоловічий голос, який виспівував веселу пісню. Спершу Робін вирішила була, що це якийсь гімн. До самотнього співця приєдналися інші, вітер змінив напрямок, і Робін та Страйк розчули слова:
Друзі в грі та у розвагах, Спів під вечір, вдень — книжки...
— Шкільна пісня,— усміхнулася Робін. Тепер вона бачила співців — групу добродіїв середніх літ у чорних костюмах, які голосно співали, ідучи вулицею Баклу.
— Похорон,— здогадався Страйк.— Шкільного товариша ховали. Глянь на них.
Коли чоловіки в чорному порівнялися з машиною, один з них перехопив погляд Робін.
— Школа для обдарованих хлопчиків міста Барроу! — гукнув він до неї, піднісши кулак, ніби щойно гол забив. Інші чоловіки схвально закричали, але їхня п’яно хитка хода приховувала меланхолію. Зникаючи з очей, вони знову заспівали.
Кораблі та тиха гавань, Попід хмарами мартин...
— Ох уже ці рідні містечка,— мовив Страйк.
Він подумав про таких, як його дядько Тед, корнволлець до шпику кісток, що прожив життя і помре у Сент-Мосі, вросте у нього, лишатиметься в пам’яті людей, доки в місті житимуть люди, усміхатиметься з вицвілих фото на стінах пабу. Коли помре дядько Тед — Страйк сподівався, що станеться це за двадцять чи навіть тридцять років,— його оплакуватимуть так само, як і цього невідомого колишнього школяра з Барроу: люди будуть пити, плакати, але й радіти, що мали його в своєму житті. А що лишили по собі в рідних містах чорнявий неповороткий Брокбенк, ґвалтівник дітей, і рудочубий Лейнг, мучитель дружини? Полегшення,
що нарешті пішли геть; страх, що повернуться; зломлених людей, гіркі спогади.
— Поїхали? — тихо спитала Робін. Страйк кивнув і кинув недопалок цигарки в залишки пива, де вогник згас із негучним приємним сичанням.
27
A dreadful knowledge comes...
Blue Oyster Cult, “In the Presence of Another World”[23]
У «Травелоджі» отримали номери за п’ять дверей один від одного. Робін боялася, що адміністратор запропонує номер на двох, але Страйк одразу попросив «два окремі номери», не давши йому навіть рота розтулити.
Абсурдно, що вона відчула таку ніяковість — адже протягом цілого дня у «лендровері» вони були фізично ближчі, ніж зараз у ліфті. Було дивно казати Страйкові «на добраніч» біля дверей номера; він, правда, і не затримався. Сказав і собі «добраніч» і пішов до власного номера, проте заждав, поки Робін впорається з ключем і зникне за дверима, спершу знічено помахавши йому.
Нащо махала? Дурня.
Робін кинула сумку на ліжко і пішла до вікна, звідки відкривався похмурий краєвид: ті ж таки промислові споруди, повз які проїздили кілька годин тому. Таке відчуття, що з Лондона виїхали набагато давніше, ніж насправді.
Опалення в номері працювало понад міру. Робін не без зусилля відчинила туге вікно, і всередину полилося прохолодне нічне повітря, радісно виповнюючи задушну кімнату-коробку. Поставивши телефон заряджатися, Робін роздягнулася, вбрала нічну сорочку, почистила зуби і лягла між холодні простирадла.
Робін відчувала дивний неспокій від думки, що спить за п’ять дверей від Страйка. То, звісно, все Метью винен. «Якщо ти з ним переспиш, нашим стосункам край».
Буйна уява вже малювала, як раптом стукають у двері та з якоїсь там причини заходить Страйк...
«Ой, дурня».
Робін перекотилася на живіт, сховала червоне обличчя в подушці. Ну й думки! Клятий Метью — навіяв їй таке, міряючи її за своїм зразком...
Страйк на той момент ще не ліг. Після довгих годин нерухомості в машині все йому заклякло. Було дуже приємно зняти протез. Душ був не надто зручний для одноногої людини, але Страйк помився, міцно тримаючись за клямку дверей і намагаючись розслабити натерте коліно під струменями гарячої води. Витершись рушником, Страйк обережно рушив у бік ліжка, поставив мобільник заряджатися і голяка заліз під ковдру.
Заклавши руки за потилицю, він дивився у темну стелю і думав про Робін, що лежить у ліжку за п’ять дверей від нього. Чи писав їй Метью нові повідомлення? Може, вони балакали по телефону? Чи вона скористалася самотою, щоб уперше за день поплакати?
З поверху нижче долинав гамір парубочої вечірки: голосно сміялися чоловіки, кричали, свистіли, грюкали дверима. Хтось увімкнув музику, номер протяло гупання басів. Страйкові згадалися ночі, коли він спав у офісі й музика з кафе «12 тактів» унизу вібрувала металевими ніжками розкладачки. Він сподівався, що в кімнаті Робін гамір не так чути. Їй треба відпочити — адже завтра їй двісті п’ятдесят миль відбувати за кермом. Позіхнувши, Страйк перекотився на живіт і, попри музику й крики, вмить заснув.
На ранок зустрілися, як і домовлялися, в їдальні, і Страйк затуляв Робін від чужих очей, поки та потай наповнювала термос із готельної кавоварки; тоді обоє наклали на тарілки тостів. Страйк утримався від спокуси спожити традиційний англійський сніданок і натомість сховав у рюкзак кілька пиріжків з листкового тіста. О восьмій уже сиділи у «лендровері» та їхали прегарними сільськими дорогами Камбрії: м’які округлі пагорби, вересові луки, торф’яники. Тоді виїхали на трасу М6.
— Вибач, що не підміняю тебе,— сказав Страйк, попиваючи каву.— Мене той протез убиває. Нас обох убив би.
— Та нічого,— відповіла Робін.— Ти ж знаєш, мені подобається бути за кермом.
їхали у приємному мовчанні. Робін була єдиною людиною, кому Страйк дозволяв себе возити, попри навіть його глибоке упередження проти жінок за кермом. Про це він не говорив, але таке враження склалося з негативного досвіду їзди в машині з жінками: корнволльська тітка була за кермом нервова й нездібна, сестра Люсі легко відволікалася, Шарлотта зухвало загравала з небезпекою. Його колишня дівчина Трейсі, колега за відділом спеціальних розслідувань, кермувала добре, але одного разу її паралізувало страхом на вузькій гірській дорозі; вона зупинилася, важко дихаючи, не бажала віддавати кермо, але і далі їхати не могла.
— А Метью «лендровер» подобається? — спитав Страйк, поки дерлися на естакаду.
— Ні,— відповіла Робін.— Він хоче «А3 кабріолет».
— Ще б пак,— озвався Страйк стиха, так що не чути було за гарчанням мотора.— Дрочило.
За чотири години доїхали до Маркет-Гарборо. Дорогою з’ясувалося, що ні Страйк, ні Робін у цьому містечку раніше не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг», після закриття браузера.
