Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

Ми обидва на мить замовкли, гріючись біля вугілля.

— Вогонь, — сказав Дал за одну довгу мить. — Я знаю ім’я вогню. І ще одне.

— Всього два? — бездумно бовкнув я.

— А скільки знаєш ти? — лагідно подражнився він. — Так, усього два. Але два імені — це багато, як на наші часи. Елодін каже, що колись давно було інакше.

— А скільки знає Елодін?

— Навіть якби я знав, сказати це тобі було б неймовірно поганим тоном із мого боку, — відповів Дал із ноткою несхвалення. — Але можна спокійно стверджувати, що кілька він знає.

— А ви могли б показати мені щось із іменем вогню? — спитав я. — Якщо це не непристойно?

Дал повагався якусь мить, а тоді всміхнувся. Уважно вдивився в жаровню між нами, заплющив очі й відтак показав жестом на незапалену жаровню на іншому кінці приміщення.

— Вогонь.

Він проказав це слово, наче заповідь, і віддалена жаровня заревіла вогненним стовпом.

— Вогонь? — спантеличено перепитав я. — І все? Ім’я вогню — «вогонь»?

Елкса Дал усміхнувся й похитав головою.

— Насправді я сказав не це. Просто щось у тобі підставило знайоме слово.

— Мій сонний розум переклав його?

— Сонний розум? — спантеличено глянув на мене Дал.

— Так Елодін називає ту частину людини, яка знає імена, — пояснив я.

Дал знизав плечима та провів рукою по короткій чорній бороді.

— Називай її як хочеш. Те, що ти чув, як я щось сказав, — це, напевно, добрий знак.

— Іноді я не знаю, чому морочуся з іменуванням, — пробурчав я. — Оту жаровню можна було б запалити симпатією.

— Без зв’язку — ні, — відзначив Дал. — Без зв’язування, джерела енергії…

— І це однаково видається безглуздим, — додав я. — Я щодня вивчаю дещо у вас на заняттях. Дещо корисне. А за весь час, який витратив на іменування, не здобув нічого. Знаєте, про що Елодін читав лекцію вчора?

Дал хитнув головою.

— Про різницю між голизною та оголеністю, — беземоційно продовжив я. Дал розреготався. — Серйозно. Я боровся за те, щоб потрапити до нього, але тепер можу хіба що думати, скільки часу там марную — часу, який можна було б витрачати на щось практичніше.

— На світі є дещо практичніше за імена, — визнав Дал. — Але поглянь.

Він знову зосередився на жаровні перед нами, а тоді його погляд став відстороненим. Дал заговорив знову, цього разу пошепки, а тоді поволі опустив руку так, що вона опинилася за кілька дюймів від розпеченого вугілля.

Відтак Дал із напруженим обличчям втиснув долоню в самісіньке серце вогню, вмостивши розчепірені пальці серед жовто­гарячого вугілля так, ніби то були просто розсипані камінці.

Я усвідомив, що затамував подих, і видихнув — тихенько, бо не хотів перебивати йому концентрацію.

— Як?

— Імена, — твердо сказав Дал і прибрав руку з вогню. Вона була вимазана білим попелом, але геть не постраждала. — Імена відображають істинне розуміння речі, а той, хто зрозумів певну річ по-справжньому, має владу над нею.

— Але ж вогонь — це не окрема річ, — заперечив я. — Це ­лише екзотермічна хімічна реакція. Це… — я розгубився й зупинився.

Дал втягнув у себе повітря. Якусь мить здавалося, що він усе пояснить. А тоді він замість пояснень розсміявся, безпорадно знизавши плечима.

— Мені бракує розуму, щоб пояснити це тобі. Спитай Елодіна. Це ж він заявляє, нібито таке розуміє. Я просто тут працюю.

***

Після заняття з Далом я попрямував за річку, до Імрі. Не знайшов Денни в шинку, в якому вона зупинилася, тож подався до «Еоліяна», хоч і знав, що для зустрічі з нею там зарано.

Усередині було не більше дюжини людей, але я все ж по­мітив знайоме обличчя у віддаленому кінці шинкваса. Ця людина розмовляла зі Станчіоном. Граф Треп помахав рукою, і я підійшов до них.

— Квоуте, хлопчику мій! — із завзяттям сказав Треп. — Ціле життя тебе не бачив.

— По той бік річки доволі гаряча пора, — відповів я й поставив футляр із лютнею.

Станчіон оглянув мене й відверто сказав:

— Воно й видно. Ти якийсь блідий. Треба їсти більше червоного м’яса. Або більше спати. — Він показав на табурет неподалік. — Поза тим я мушу виставити тобі кухоль метеґліну.

— А я вам за це подякую, — відповів я й виліз на табурет. Перестати обтяжувати зболілі ноги було чудово.

— Якщо тобі треба м’яса та сну, — вкрадливо промовив Треп, — приходь повечеряти до мого маєтку. Обіцяю чудову їжу й такі нудні розмови, що їх можна проспати й не боятися, що щось пропустив. — Він благально поглянув на мене. — Ходімо. Якщо треба, я дуже проситиму. Людей буде не більш як десятеро. Я вже не один місяць жадав тобою похизуватися.

Я взяв кухоль із метеґліном і поглянув на Трепа. Його оксамитова куртка була темно-блакитна, а замшеві чоботи — пофарбовані їй у тон. Я не міг з’явитися на офіційній вечері в нього вдома вбраним у ношений дорожній одяг. Іншого ж у мене не було.

У Трепові не було нічого демонстративного, проте він народився й виріс шляхтичем. Йому, напевно, й на думку не спадало, що я не маю вишуканого одягу. І я не ставив йому на карб такого мислення. Переважна більшість студентів Університету була бодай трохи заможна. Звідки ще в них могли взятися гроші на навчання?

Насправді ж мені понад усе хотілося гарної вечері й можливості поспілкуватися де з ким із місцевої аристократії. Дуже хотілося б потеревенити над випивкою, усунути частину шкоди, якої Емброуз завдав моїй репутації, а ще, можливо, привернути увагу потенційного покровителя.

Але я просто не міг дозволити собі оплатити вхід. Зміна більш-менш гарного одягу затягнула б щонайменше на півтора таланти, навіть якби я купив його у лахмітника. Не одяг красить людину, але щоб зіграти роль, потрібен відповідний костюм.

Станчіон, сидячи позаду Трепа, демонстративно закивав ­головою.

— Буду дуже радий прийти на вечерю, — сказав я Тре­пові. — Обіцяю. Щойно в Університеті все трохи вляжеться.

— Чудово, — завзято промовив Треп. — Ловлю тебе на слові. Вороття немає. Я дістану тобі покровителя, мій хлопчику. Справжнього. Присягаюся.

Позаду нього схвально кивнув Станчіон.

Я всміхнувся їм обом і випив іще трохи метеґліну. Кинув погляд на сходи до другого ярусу.

Станчіон помітив мій погляд.

— Вона не тут, — винувато проказав він. — Ба більше, я не бачив її вже кілька днів.

У двері «Еоліяна» пройшов гурт людей і крикнув щось іллійською. Станчіон помахав їм і зіп’явся на ноги.

— Обов’язок кличе, — промовив він і побрів геть, зустрі­чати їх.

— До речі, про покровителів, — сказав я Трепові. — Мені хотілося спитати вашої думки з одного питання. — Я стишив голос. — Такого, що я хотів би, щоб це залишилося між нами.

Треп нахилився ближче. Його очі виблискували цікавістю.

Збираючись із думками, я випив іще метеґліну. Цей напій бив у голову швидше, ніж я очікував. Правду кажучи, це було непогано, бо притуплювало біль від численних травм.

— Гадаю, ви знаєте практично всіх потенційних покровителів у радіусі ста миль звідси.

Треп знизав плечима, не вдостоюючи мене зайвою скромністю.

— Та чимало. Всіх, хто ставиться до цього серйозно. Принаймні всіх, хто має гроші.

— Я маю друга, —