Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

це — надзвичайно важлива інформація. Такі зв’язування, як ті, що ми показували Денні, — штука проста. Але коли все ускладнюється, вправному симпатикові потрібно здійснювати доволі каверзні обчислення.

З погляду енергії немає суттєвих відмінностей між запалюванням свічки й розтопленням її на калюжу воску. Єдина різниця полягає у фокусі та контролі. Коли свічка стоїть перед вами, все просто. Ви просто дивитеся на ґніт і припиняєте вливати тепло, побачивши перший зблиск полум’я. Зате, якщо свічка за чверть милі від вас або в іншому приміщенні, зберігати фокус і контроль незмірно важче.

А на необережного симпатика чекає дещо гірше за розтоплені свічки. Запитання, яке поставила Денна в «Еоліяні», було дуже важливе: «Куди дівається зайва енергія?»

Як пояснював Віл, частина переходить у повітря, частина — у пов’язані предмети, а решта переходить у тіло симпатика. На позначення цього є спеціальний термін — «тавмічне пере­повнення», але навіть Елкса Дал часто називав це ковзанням.

Приблизно щороку який-небудь необережний симпатик із сильним аларом спрямовував у несправний зв’язок достатньо тепла, щоб у нього різко підскочила температура тіла й він збожеволів від жару. Дал розповідав нам про один крайній випадок, коли студент примудрився зварити себе ізсередини.

Про останнє я розповів Манетові наступного дня після того, як Дал поділився цією історією з нашою групою. Я думав, що Манет, як і я, посміється з цього в межах розумного, але виявилося, що він сам був студентом, коли це сталося.

— Він пахнув свининою, — похмуро сказав Манет. — Справжня чортівня. Його, звісно, було шкода, та ідіота важко сильно жаліти. Трохи ковзання тут, трохи там — це майже непо­мітно, але в нього ковзнуло десь із двісті тисяч тавмів менш як за дві секунди, — Манет похитав головою, не підіймаючи ­погляду від шматка бляхи, на який наносив гравірування. — Смерділо ціле крило Основи. У тих приміщеннях рік ніхто не міг залишатися.

Я витріщився на нього.

— Однак теплове ковзання трапляється доволі часто, — продовжив Манет. — Зате кінетичне ковзання… — він задоволено здійняв брови. — Двадцять років тому якийсь придуркуватий ел’те напився і спробував, побившись об заклад, підняти візок для гною на дах Зали Майстрів. Йому відірвало руку на рівні плеча.

Манет знову зігнувся над своєю бляхою, сумлінно гравіруючи руну.

— Для такого треба бути унікальним дурнем.

Наступного дня я особливо уважно слухав Дала.

Він немилосердно нас муштрував. Обчислення для ентавпії. Схеми із зображенням відстані розпаду. Рівняння, що описують ентропійні криві, які вправний симпатик має розуміти майже інтуїтивно.

Одначе Дал був не дурний. Тож він, поки ми не знудилися й не втратили пильності, перетворив це на змагання.

Він змушував нас добувати тепло з різних джерел: із розпечених прасок, із брил льоду, із власної крові. Найпростіше було запалювати свічки у віддалених приміщеннях. Запалити одну з десятка однакових свічок — уже важче. Запалити свічку, якої й не бачив ніколи, в невідомому місці… то було все одно що жонглювати в темряві.

Ми змагалися в точності. Змагалися у спритності. Змагалися в концентрації та самоконтролі. За два витки я опинився на першому місці в нашій групі з двадцяти трьох ре’ларів. Фентон на другому місці наступав мені на п’яти.

Так уже сталося, що наступного дня після моєї атаки на кімнати Емброуза у нас на просунутій симпатії почалися дуелі. Вони потребували таких самих спритності й самоконтролю, як наші попередні змагання, але тут було ще складніше, бо нашому алару активно протистояли інші студенти.

Тож я, попри нещодавній візит до Медики через теплове ви­снаження, витопив дірку в брилі льоду, що була у віддаленому приміщенні. Попри дві ночі майже без сну, підняв температуру пінти ртуті рівно на десять градусів. Попри біль, що пульсував у синцях, і жалючий свербіж у забинтованій руці, розірвав навпіл пікового короля, не зачепивши інших карт у колоді.

Усе це я робив менш як за дві хвилини, попри те що Фентон застосовував проти мене весь свій алар. Не просто так мене прозвали Квоутом Таємничим! Мій алар був наче клинок із рамстонської сталі.

***

— Неабияк вражає, — сказав мені Дал після заняття. — У мене роками не було студентів, які так довго залишалися б непереможними. Проти тебе ще хоч хтось ставитиме?

Я хитнув головою.

— Це скінчилося вже давно.

— Ціна слави, — Дал усміхнувся, а тоді трохи посерйознішав. — Я хотів застерегти тебе перед оголошенням для всієї групи. Наступного витка, мабуть, почну ставити проти тебе пари студентів.

— Мені доведеться одночасно протистояти Фентонові та Бреєві? — запитав я.

Дал мотнув головою.

— Ми почнемо з двох найгірших дуелянтів. Це буде непоганим вступом до вправ на командну роботу, які ми почнемо виконувати згодом, — він усміхнувся. — А ще це завадить тобі розслабитися, — Дал уважно поглянув на мене, і його усмішка щезла. — У тебе все гаразд?

— Просто морозить, — непереконливо заявив я, здригнувшись. — Можна стати біля жаровні?

Я став якомога ближче, при цьому не тулячись до гарячого металу, і розчепірив руки над мерехтливою мискою з гарячим вугіллям. За мить мороз зник, і я помітив, що Дал із цікавістю дивиться на мене.

— Сьогодні я потрапив до Медики з легким тепловим ви­снаженням, — визнав я. — Моє тіло трішечки спантеличене. Зараз у мене все гаразд.

Він нахмурився.

— Не треба приходити на заняття, якщо тобі недобре, — сказав Дал. — І вже точно не треба брати участь у дуелях. Така симпатія напружує тіло й розум. Не варто ризикувати ускладнити це хворобою.

— Прийшовши на заняття, я почувався нормально, — збрехав я. — Організм просто нагадує мені, що я завинив йому одну ніч міцного сну.

— От і дай йому її, — суворо промовив Дал і теж розчепірив руки над вогнем. — Якщо заганятимеш себе, то згодом поплатишся за це. Ти останнім часом мав трохи занедбаний вигляд. А втім, слово «занедбаний» тут не підходить.

— Зморений? — припустив я.

— Так. Зморений, — він замислено придивився до мене і пригладив рукою бороду. — Ти володієш даром слова. Гадаю, це — одна з причин, чому ти опинився в Елодіна.

Тут я змовчав. І, напевно, змовчав доволі голосно, бо Дал кинув на мене зацікавлений погляд.

— Як просувається твоя наука в Елодіна? — невимушено запитав він.

— Непогано, — оборонився я.

Він поглянув на мене.

— Не так добре, як я міг сподіватися, — визнав я. — Навчання в майстра Елодіна не таке, як я очікував.

Дал кивнув.

— Він може бути складним.

У мене з’явилося запитання.

— Майстре Дал, а ви знаєте якісь імена?

Він серйозно кивнув.

— Які? — не вгавав я.

Він трохи напружився, а тоді розслабився, покрутивши руками над вогнем.

— Насправді це запитання неґречне, — лагідно зауважив Дал. — Ну, не те щоб зовсім неґречне — просто про таке не питають. Це все одно що питати чоловіка, як часто він кохається зі своєю дружиною.

— Перепрошую.

— Не треба, — відказав Дал. — Ти не мав причин це знати. Гадаю, це пережиток давніших часів. Тих, коли таких самих арканістів доводилося боятися більше. Знаючи, які імена знає твій ворог, можна було вгадати його сильні та слабкі