Олексій Геращенко - Лише секунда

вулицю. Усе навколо, навіть повітря, промерзло наскрізь. Жоден одяг не здатен був захистити від цього холоду. Холод пробрався б крізь кожну шпаринку, дістався б до шкіри, пройшов крізь неї і вчепився б крижаними лещатами в кістки. Мені хотілося сховатися від нього будь-де. Я добіг до своєї машини і вскочив усередину. Але холод встиг влетіти через розкриті двері. Я вставив ключ і повернув його. Двигун сіпнувся, але не завівся, а холод уп’явся в мої ребра. Невже сів акумулятор на морозі? Я спробував ще, цього разу двигун забуркотів, загарчав, почав глухнути, але зробив останню спробу і завівся. Мине хвилин п’ять —

і потеплішає.

Я вирулив на вулицю й поїхав порожнім нічним міс­том, не маючи особливої мети й пункту призначення, роздивляючись вітрини та плануючи маршрут лише на два-три повороти вперед. Здається, холод загнав геть усіх по домівках, тротуари були порожніми й позбавленими життя.

Аж ось попереду я побачив фігуру. Щось у її поставі здалося мені знайомим. Зупинятися чи їхати далі? Я наближався все ближче до неї, знижував швидкість, але все ще не міг вирішити. Фігура зовсім близько, стоїть на тротуарі, одягнена не для цього холоду. Як вона може стояти так? Зовсім близько: десять метрів, п’ять, три, зараз я проїду повз.

Я вдарив по гальмах щосили. Спрацювали всі сучасні системи автомобіля: він боровся з ковзанням, гальмував, не давав піти в занос і зупинився неподалік від тієї фігури. Вона ж не чекала жодної секунди, просто підійшла, відкрила дверцята і сіла поруч зі мною.

— Елю! Що ти тут робиш? Я гадав, ти спиш у мене на дивані?!

Її волосся вкрилося інеєм, а до вій прилипли довгі тонкі бурульки. Шкіра була білою, сліпуче білою та дуже холодною. Мені не треба доторкатися неї, щоб зрозуміти це.

— Я не сплю довго. Не можу. Мені потрібно працювати.

— Але чому? — запитав я. — Навіщо працювати в такий холод.

— Мені дуже потрібні гроші, для мами.

Вона повернулася до мене. У теплому салоні машини бурульки розтанули і стікали разом з тушшю по щоках, волосся мокрими кучерями лягло на лоб.

— Мені треба п’ятсот доларів, зараз, — продовжила во­на. — Ти мені заплатиш?

— Але ж мама померла! — сказав я. — Тобі більше не потрібно працювати так.

Вона дивилася на мене з ненавистю, а по щоках текла туш.

— Хіба ти не знаєш? У кожної повії є хвора мати. Їдьмо до тебе, — сказала вона.

— То ти все вигадала?! Про своє життя, про свою мати?

— Те, в що ми віримо, і є правдою. Як би я жила без цього? Як би ти сам жив без цього?

— Я?

— Мені холодно. Просто зігрій мене. Будь ласка.

— Так, давай повернемося.

— Ні, — вона похитала головою. — Не туди, а там, де твій дім.

— Я не можу, — я хитав головою і закушував губу, щоб не заплакати. — Не можу.

— Їдьмо, — повторила вона і відвернулася.

І я рушив із місця. Ми їхали туди, де я не був уже так довго і куди не мав повертатися. Я увімкнув радіо — і воно відгукнулося кислотними ритмами KISS FM, що в’їдалися в голову. Потягнувся, щоб перемкнути хвилю, але паралельно з моєю рукою до радіо рушила і Елина рука. Чорний палець в рукавичці не дав мені позбутися цієї музики. Еля мовчки похитала головою і показала мені на дорогу. Їдь.

Ми зупинилися біля того будинку. Мого будинку? Місце, де я колись любив залишати машину, було вільним. Весь двір запарковано, а те місце вільне. Ми піднялися нагору, і я відкрив ключем квартиру. У коридорі горіло світло. Що зараз буде? Що скаже Оля? Я приходжу в квартиру, куди вона просила мене не повертатися, з дівчиною, яка працює повією. Ми входимо всередину і роздягаємося. Я нічого не чую. Вона лягла спати і забула вимкнути світло? Ми ж налякаємо її. Я хочу піти, але Еля йде в кімнату. Навіщо? Потрібно забрати її, ми все ще можемо тихо піти. Я проходжу за нею до вітальні, де теж горить світло, але її там уже немає. Невже вона встигла пройти в спальню? Я заходжу в наступну кімнату, але там темно. Де Еля? Як знайти її тут, щоб не потривожити нікого? Як забрати її звідси? Тут абсолютно темно.

— Андрію, увімкни світло, тут зовсім темно, — говорить Еля звідкись із глибини кімнати.

Я не можу ввімкнути світло, це останній шанс — не вмикати світла. Інакше ситуація зробиться нестерпною. Як мені знайти Елю в цій темній кімнаті, як забрати звідси? Рука тягнеться до знайомого місця на стіні, ви­ми­кач клацає — і з’являється світло. Я бачу Елю з проти­лежного боку кімнати. Вона стоїть і дивиться на мене. Між нами застелене ліжко, на якому я провів стільки ночей. А поруч з великим ліжком — маленьке дитяче, яке я зібрав за інструкцією. Я підходжу до маленького ліжечка і дивлюся вниз. Воно прибране й застелене ніжно-рожевою білизною, на якій ніхто не спав. Ніхто ніколи не спав. І білий пухнастий усміхнений заєць із чорними лискучими очима сидить на ній. Маленький іграшковий заєць.

— Мені холодно, — каже Еля.

Я дивлюся на неї і розумію, що вона геть замерзла. Стояла на вулиці в своїй короткій спідниці і розхристаному пальті. Еля виходить із кімнати, і я чую, як вона включає воду у ванній. Тут не можна приймати ванну, не можна, але що робити, якщо вона так замерзла? Я йду до неї і дивлюся, як вона роздягається. Вона стоїть до мене спиною. Здається, в якомусь місці пряма лінія хребта робить злам. За одягом цього не побачиш. На ній не залишається нічого, вона нахиляється і торкається води кінчиками пальців. Я дивлюся на неї і не можу відвести погляду.

— Ти красива, — кажу я.

Вона випрямляється і стоїть потилицею до мене, немов роздумуючи над моїми словами. Я витягую руку вперед і зупиняюся на рівні шиї. Потім повільно і плавно веду її вниз. Мої пальці і її шкіру розділяє міліметр. Ні, півміліметра. Я відчуваю тепло її шкіри і доторкаюся до невидимих тонких волосків. Вона вигинається всім тілом і повертається до мене.

— Ти надзвичайно красива.

— П’ятсот доларів, — задумливо каже Еля. — Навіщо мені ці п’ятсот доларів? Раніше мені здавалося, що в них був сенс. Мама