Олексій Геращенко - Лише секунда

class="p1">— Хіба ти забув? Ти прийшов за своїм покаранням. Я — твоє покарання. Бери мене.

Зі звірячим гарчанням я кинувся до неї, повалив на землю, схопився руками за поли сорочки і рвонув їх врізнобіч. Тканина тріщала, ґудзики відривалися, і моєму погляду постали її великі, молоді, пружні груди. На ній не було нічого, крім цієї сорочки. На ній не було нічого. Я припадав до її губ, намагаючись прокусити їх до крові, я хотів пити її, хотів бачити, як вона корчиться від болю. Моє покарання.

Я звільнив своє тіло від смужки одягу, щоб нічого не розділяло нашу шкіру. Я кидав її тіло на гарячий пісок. Я поглинав її в обіймах таких сильних, що вона насилу могла вдихнути повітря. Я стуляв пальці на її шиї і послабляв свою хватку лише тоді, коли вона безпорадно слабшала в моїх руках. Я хотів насолоджуватися своїм покаранням. І коли я був готовий увійти в неї, коли уявляв уже, що мої м’язи в якийсь момент скам’яніють від судом, а потім кожна їх клітина зневагоміє, наче пух, коли залишалася лише одна мить, саме тоді я подивився в її очі і зупинився. У ній не було пристрасті, а всі її зітхання і переживання я вигадав сам. Вона була ідеально вродливою жінкою без душі. Або ж, можливо, я можу вдихнути в неї душу, пристрасть, емоції і життя, віддавши себе?

— Я завжди повинен бути з тобою?

— Ти завжди можеш вибирати, — сказала вона.

— Але куди мені йти, якщо я не хочу?

Вона махнула рукою в бік високого пагорба:

— Іди туди, піднімися і спустися.

— А що ж ти?

— Залишуся, — спокійно сказала вона.

— Але ж ти загинеш! Це пустеля, тут немає їжі і води. Ходімо зі мною.

Я піднявся і заходився змітати з її тіла пісок: акуратно піднімав її груди і проводив тильною стороною долоні під ними, здував піщинки з живота, проводив руками по стегнах.

— Я чекала тільки на тебе, — говорила вона, дивлячись в прозоре небо. — Ти можеш або залишитися зі мною, або піти від мене. Вибір завжди є, але тут тільки такий.

— Тоді я піду.

— І що ти хочеш знайти?

Я подивився на неї і опустив очі.

— Я не знаю. Проте мені обов’язково потрібно шукати. Я все забув. Та щойно знайду — обов’язково згадаю. Усе й одразу. Мені вистачить і одного погляду. Нічого не пам’ятаю. Тільки знаю, що можу згадати. Чому я не записав усього? Я би прочитав і точно дізнався, що шукаю. А так втратив усе. І себе теж.

— А може, ти записав, лише забув, де? — запитала вона, підіймаючись з піску.

— Послухаймо тишу, — попросив я.

Ми стали поруч із заплющеними очима.

— Ні, — вимовив я за хвилину. — Тут немає тиші. У пустелі є свої голоси. Тож мені потрібно йти.

Я підняв її сорочку з землі і оглянув.

— Вибач, я її порвав.

Я допоміг дівчині одягнути розірвану сорочку і застебнув всі ґудзики, які залишились, потім уважно подивився і розстебнув три верхні. Поцілував її в чоло і пішов до високого пагорба, на який мені вказало моє покарання.

Пройшовши кількасот метрів, я обернувся. Там далеко з високо піднятою головою сиділа смаглява струнка дівчина з чорним волоссям, що майоріло під поривами вітру. Я йшов уперед довго, а коли обернувся вдруге, то не зміг побачити на жовто-сірому тлі пустелі навіть самотньої крапки.

Попереду мене чекав кам’янистий пагорб. Я підійшов до нього і зробив перший крок вгору. Твердий ґрунт відізвався гудінням.

Я піднімався твердою поверхнею пагорба. Здавалося, що всередині він порожній, з кожним кроком мені охоплював усе більший страх: здавалося, що земля піді мною обвалиться — і я полечу вниз. Сонце нещадно пали­ло, і з кожним моїм новим зусиллям його промені обпалювали моє тіло все дужче. У мені боролися дві думки. Одна казала: «Потрібно дістатися вершини». Інша: «Повернись назад до спокою і свого покарання, повернися до прекрасної жінки з тонкою довгою шиєю і кучерявим чорним волоссям». Однак я ступав крок за кроком, і по­ступово в моїй голові залишилася лише одна думка: «Ще крок». Ґрунт зробився тонким і крихким, під моїми ногами розходилися тріщини. Я ледве встигав підняти ногу до того, як земля з гуркотом осипалася за мною.

Вершина виникла несподівано. Я підняв ногу і збагнув, що шлях вгору закінчено. І першим почуттям було розчарування.

Я обернувся назад і побачив, як моїми кроками поні­вечено донедавна рівну поверхню пагорба. Всюди видніли тріщини, вм’ятини та провалля. Я точно знав, що не хочу йти цим шляхом ще раз. Востаннє оглянув безкраю пустелю, з якої прийшов сюди. Що ж чекало на мене попереду?

На гладеньку щоку дівчини з розмаяним волоссям збігла і покотилася вниз сльоза. Дівчина підвелася, скинула з себе сорочку і протяжно заголосила. Її голос полетів над землею і досяг поселення в пустелі. Русалки тривожно замахали хвостами на обличчі Людини-без-імені. Він випустив гострий ніж на землю, витягнув руку і вказав тремтячими пальцями в той бік, звідки долинув її голос.

— Вітер прийде звідти. Скоро настане буря. Велика піщана буря, від якої нам немає порятунку, — промовив він, подивився на свій ніж із загуслими слідами крові, обережно витер його і додав. — Кожен отримає свою розплату за те, що він мав зробити.

Дівчина кричала доти, доки вся не перетворилася на цей звук. А той, не знаходячи перешкод, понісся, здій­маючи хмари піску і пилу, набираючи силу і міць, готовий впасти смертоносною силою на все живе, що посміє стати на його шляху.

***

Я затулив вуха, намагаючись не оглухнути від її крику, і прокинувся. Важко дихаючи, витер з чола піт і побрів до ванної. Не вмикаючи світла, навпомацки знайшов кран, відкрив воду і почав умиватися. Здавалося, що мої руки в піску і дряпають шкіру при кожному дотику. Я вийшов із ванної, щоб увімкнути світло. Повернувшись до умивальника, подивився на себе в дзеркало, розділене по діагоналі тонкою тріщиною. Шкіра на моєму обличчі почервоніла, ніби її справді терли чимось грубим. Я глянув униз і побачив, що біля зливного отвору затрималося кілька піщинок. Але впали краплі води, яка зібралася в закрученому крані, і забрали, стікаючи, за собою ці піщинки.

Спати не хотілося. Я прислухався до тиші квартири, пішов у коридор, одягнувся в темряві і вийшов на