Катря Вивір - Три шляхи до одного серця, Катря Вивір

 Тіна лише закивала у відповідь. Вона і так почувалась не у своїй тарілці з цими дівчатами, в оточенні весільних суконь, а після слів Ніколь взагалі хотіла грюкнути дверима і піти геть. Її потрібно бути зараз на роботі. Тіна і так вже витратила пів дня на примірку суконь, а оформлення замовлення і дорога назад займе решту часу. Тіна знову сіла у крісло для відвідувачів та повернулась до робочого чату. Та перед тим, як написати відповідь на одне з кількох питань касирки, дівчина задумалась. «Що значить «Бідолаха немає вибору»?». Тіна бачила, що Ніколь налаштована до неї якось вороже ще з першої їхньої зустрічі. «Вона відчуває у мені конкурентку от і намагається вколоти» – заспокоїла себе дівчина. Тіна зовсім не хотіла встрягати у конфлікт, тому просто до кінця їхнього спільного шопінгу ігнорувала Ніколь.

 На щастя, не зважаючи на відсутність Тіни на роботі, магазин сьогодні другий день поспіль тримав рекорд із продажів. Після того, як дівчина повернулась з Івано-Франківська, на неї чекав у ресторані Ігор. Вона поділилась із ним своєю маленькою перемогою і чоловік знову всіляко її підтримував.

— Я ж казав, що ти в мене чемпіонка. Тіно, ти не припиняєш мене дивувати, — улещував він дівчину. — За два тижні, якщо все буде добре, поїдемо разом відкривати магазин у Яремче. І мені здається, що й будинок нам варто орендувати один на двох. Що скажеш? А сюди будеш приїздити раз на тиждень для контролю.

 Після побачення Тіна, одурманена пропозицією Ігоря і цілунками, яких сьогодні було безліч, стояла на порозі свого дому і махала вслід його машини. Вона притисла однією рукою до грудей величезний букет червоних троян і вдихала їх тонкий приємний аромат. «Чоловік, який дарує такі квіти і настільки пристрасно цілує, точно не схожий на бідолаху, у якого немає вибору» – задоволено підмітила Тіна і швиденько побігла шукати вазу, бо її рука аж заніміла ваги букета.

***

 Два тижні по тому Тіна вже пакувала речі. Склавши свій одяг, дівчина кілька разів обійшла будинок, аби позбирати різні дрібнички: косметику, маленькі сувеніри, кілька придбаних книжок. Однак це виявилось дещо складніше, ніж Тіна сподівалась. Її особисті речі так гармонійно перемішалися із начинням будинку, що дівчина не одразу їх помічала. Вона почувалась у цьому помешканні, як вдома, тому необхідність переїзду викликала в дівчини сум. Ці медові стіни завжди дарували затишок і спокій у такий складний період її життя. Тіна плюхнулась на диван, важко зітхнула і покликала до себе Бонбона. Вона мала ще принаймні годину до від’їзду, тож збиралась просто провести час у тиші, спостерігаючи за вогнищем у каміні. Однак пролунав стукіт у двері. «Невже Ігор, так рано?».

— Привіт, — на порозі стояв Назар. — Впустиш?

— Так, звісно, заходь! — запросила його в середину Тіна. Вона намагалась не показувати своє здивування від раптового візиту Назара. Останнім часом вони бачились дуже рідко. Чоловік кілька разів заходив до неї на роботу. Іноді у справах, іноді просто, щоб пересвідчитись, чи все добре та запропонувати допомогу. Наодинці вони більше не лишались. Назар поводився якось ніяково і відсторонено після того вечора, коли вони поцілувались у його вітальні. А Тіна, в свою чергу, захоплена роботою та стосунками з Ігорем, які налагоджувались з кожним днем, не надто звертала на Назара увагу.

— Чув, ти їдеш підкорювати нову вершину? — Назар кивнув у бік зібраної валізи на підлозі. — Сподіваюсь там тобі буде простіше.

— Я теж на це дуже сподіваюсь, — усміхнулась Тіна. — Хоча в Яремче, напевно, не буде такої підтримки від місцевих мешканців. Ти ж знаєш, що мої співробітники проводили опитування всіх покупців?

— Он як! І що питали? — Назар грів долоні на своїй чашці з чаєм і час від часу нишком поглядав на Тіну.

— Звідки вони про нас дізнались? І, уявляєш, майже всі казали, що їм порадили. Когось направив адміністратор у готелі, комусь підказав офіціант чи бармен, комусь наш магазин нахвалювала майстриня у салоні краси і так можна перелічувати без кінця. А хто працює в Буковелі у сфері обслуговування? Переважно місцеві мешканці. Тож до нас йшов безперервний потік туристів, які рекомендували нас вже своїм друзям, — Тіна досі не могла повірити, що магазин мав такий шалений попит. — Сподіваюся так буде і надалі!

— Звісно, буде. Ви взяли дуже хороший старт, я бачив кількість відгуків в інтернеті. То ти буватимеш тут тепер раз на місяць? — з гіркотою в голосі поцікавився Назар.

— Перший час буду приїздити щовівторка, поки не доведу всі процеси до ладу. А тоді, звісно ж, запрошу на роботу кваліфікованого адміністратора і керуватиму дистанційно. Треба рухатись далі і далі, і далі, — Тіна мрійливо глянула у вікно.

— Так, звісно, розумію, — Назар обережно відставив кружку з охололим чаєм. — Ледь не забув тобі дещо передати наостанок. — Він дістав зі свого рюкзака паперовий згорток. Він був легким і м’яким.

— Це пончо? Я геть за нього забула, — дівчина почала похапцем розривати цупку обгортку. — Вау! Воно навіть краще, ніж я собі уявляла, — Тіна занурила обличчя у м’яку білосніжну вовну.

— Так, гарне! Єдине, що мама ще додала якусь незрозумілу вишивку. Там на подолі, бачиш: решітка, будинок і, напевно, пташка. Це ти замовила?

— Клітка, птах і дім, — виправила Назара Тіна і провела пальцями по ніжній вишивці. — Твоя мама мені ворожила.

— Зрозуміло, ну тоді не зважай. Ці символи зовсім не псують пончо, а за бажанням, можна і розпороти.

— Ні, ні хай будуть, — Тіна одягнула пончо і покрутилась перед дзеркалом. Воно було розкішне: так акуратно спадало їй на плечі і одразу ж починало зігрівати. Дівчина ще трохи покрасувалась, отримавши декілька компліментів від Назара, а потім поглянула на годинник. Скоро мав приїхати Ігор.

— Думаю, мені вже час йти, — озвався Назар.

— Дякую, що зайшов, — Тіна підійшла до чоловіка і міцно його обійняла. А тоді зробила крок назад. — Передавай Федьку привіт і подякуй мамі за пончо!