Катря Вивір - Три шляхи до одного серця, Катря Вивір

***

 Близько шостої вечора адміністратор ресторану «Сапфір» ввічливо привітався із Тіною, поправив свій метелик на шиї і повів дівчину в окрему кімнату, де на неї вже чекали Леонід Сильвестрович з Ігорем. Чоловіки встали, щойно Тіна зайшла, а офіціант одразу подав меню. Та дівчина відклала його в сторону і без зволікань перейшла до справи:

— Розповідайте, як все пройшло, — Тіна не могла навіть думати про їжу, поки не дізнається результатів переговорів з інвесторами.

— Ну, — почав Леонід Сильвестрович. — Не можу сказати, що вони були в захваті, однак непогано. Китайцям більше сподобалась ідея продавати велику кількість товару на малій площі, німці, шведи і француз весь час обговорювали перспективи розвитку бізнесу через цю Вашу соціальну ініціативу, — чоловік постукав пальцем по краю стола. — Тіно Петрівно, я не схвалюю те, що Ви ухвалили стільки серйозних рішень без мого відома. Чому ви не відкрились у будівлі, яку я орендував? Нащо все ускладнювати?

 Тіна без зайвих деталей пояснила ситуацію, Леонід Сильвестрович похитав головою і продовжив:

— Он як! І ти теж був у курсі? — він звернувся до Ігоря. Той заперечив. — Гаразд, вже нічого не вдіяти, спробуємо працювати на цій локації. Затямте, ніхто на разі ще не спішить давати нам великі суми грошей. Магазин, Тіно Петрівно, повинен показувати стабільно дуже хороші результати. Ми підписали два контракти на часткові інвестиції: тобто гроші інвестори дають не одразу, а висилають частинами, орієнтуючись на показники прибутку. Один китаєць чекає на квартальні результати, а тоді вже буде приймати рішення. Шведи планують провести власний аудит і також будуть дивитись на динаміку впродовж перших місяців, перш ніж дати нам хоча б копійку. Не можу сказати, що я в захваті, але шанси в нас є. Все залежить від Вас, Тіно Петрівно.

 Тіна зітхнула і усміхнулась. Їй здавалося, що найважче позаду. Однак тепер відкриття магазину вже не здавалося таким складним випробуванням, якщо порівнювати з тим, що їй доведеться постійно гнатися за високими прибутками. До того ж за місяць мав би відкриватись наступний магазин із мережі «Лоренс» у Яремче, тож Тіні доведеться постійно їздити туди-сюди. «Я ніби білка у колесі» – думала дівчина і мовчки жувала свій салат із руколою, поки Леонід Сильвестрович давав «цінні» настанови та поради. Він вирішив не лишатись на десерт і покинув Тіну з Ігорем на одинці близько восьмої вечора.

— Ігорю, я більше не можу, — сказала дівчина, коли той підсунувся до неї ближче і обійняв. — Як мені піти? Я так довго не витримаю.

— Гей, ти чого! Подивись на мене, Тіно, — Ігор обійняв дівчину ще сильніше, а тоді ніжно поцілував у лоб. — Ти навіть не уявляєш, яка ти молодчина. Я тобою захоплююсь, справді. Тіно, батько не дуже щедрий на компліменти, але ти чудово впоралась.

 Тіна усміхнулась, вона зовсім не розраховувала на похвалу, однак слова Ігоря, його щире визнання її старань і підтримка, – це було так приємно.

— У тебе чудове майбутнє у компанії. У нас чудове майбутнє, — продовжував чоловік. — Необхідно просто ще трохи постаратись.

— Іноді мені здається, що я хочу зовсім іншого, — Тіна нервово м’яла серветку в руках, адже не знала, як Ігор зреагує на її зізнання. — Я б хотіла почати власну справу.

— Яку саме? — чоловік посерйознішав.

— Вовна. Хочу виробляти і продавати вовняні речі. Мені здається, це – чудова ідея, хіба ні?

— "Здається" – ось ключове слово, — підмітив Ігор. — Як ти можеш бути впевненою, що в тебе бодай щось вийде? Тим паче з виробництвом речей! Хіба варто заради цього кидати кар’єру, на яку ти вже витратила стільки років?

 Ігор дуже точно озвучив всі страхи Тіни. Дівчина замовкла, бо не мала що відповісти. Чоловік побачив, наскільки вона засмучена і заговорив вже лагідніше.

— Тіно, тільки уяви: ціла мережа магазинів «Лоренс» і всіма керуєш ти. Як це престижно! А які гроші там крутитимуться! Вовною можеш займатися у вільний час, можливо, з цього навіть колись щось і вийде. А з таким проєктом, як «Лоренс», за плечима, ми з тобою будемо непереможною парою! Подорожі, будь-який одяг, найкращі ресторани – ось життя, на яке ти заслуговуєш. І я просто не можу тобі дозволити збитись із цього шляху. Єдине, що потрібно, це взяти себе в руки і ще трохи попрацювати. А я завжди буду поруч, — Ігор дивився на Тіну і його очі палали. Він свято вірив у те, про що говорив. І Тіна також починала вірити. До столика підійшов офіціант із тацею, на якій лежала чергова коштовна прикраса – браслет, всіяний безліччю маленьких блискучих камінців, які так переливалися на світлі, що могли засліпити будь-кого.

***

 Наступного дня, сидячи в одному із весільних салонів у Івано-Франківську, Тіна лише час від часу відривала очі від телефона, аби сказати свою думку про те чи інше плаття. «Ця тканина дуже вразлива до зачіпок», «поганий склад, тіло не дихатиме», «бісер пришитий на одну нитку, якщо зачепиш, все посиплеться», «хороша якість, однак за таку ціну можна знайти і краще». Яся міряла одну сукню за іншою і жваво щебетала із Ніколь про список запрошених. Коли вона надягнула чергову «ідеальну» сукню і захоплено почала охкати, Тіна знову відірвалась від телефона.

— Подивись, блискітки осипаються. Візьми до уваги, що вони будуть всюди: на твоєму обличчі і тілі, на чорному костюмі нареченого, в їжі, — почала Тіна.

— О, боже! — закотила очі Ніколь. — Вона ж наче робот. Все не те, не так, не підходить! Шкода, що Ігор теж змушений це терпіти. Бідолаха, не має вибору, — сказала дівчина і поглянула на себе в дзеркало, не звертаючи уваги на Тіну. Так, ніби її тут зовсім не було.

— Ніколь, припни язика, — ніяково смикнула її Яся і повернулась до Тіни. — Ця сукня сидить на мені ідеально, однак ти маєш рацію щодо тканини, вона дуже осипається. Думаю, нам краще замовити таку саму на індивідуальний відшив, але з якісного гладкого атласу. Що скажеш?