Світлана Талан - Букет улюблених квітів

— Томо, у вас усе гаразд? — запитав чоловік.

— Так; усе добре.

— Ви наче надто бліда.

— Вам здалося, — змовчала жінка. «Не можу ж я зізнатися, що збожеволіла?» — подумала й запросила гостя до літньої кухні. — Десь тут має бути намет, — вказала на нішу праворуч.

— Начебто є! — озвався чоловік, дістаючи згорнений намет. — Тут усе причандалля до нього.

— Ось і добре. Захотілося романтики?

— Та трохи.

— Вам іще щось потрібно?

— Мангал і шампури у нас є, а от казанка для каші немає.

— Знайдеться в нас і казанок, і тринога, — Тамара махнула рукою на полицю, де ті мали лежати. — Якщо треба сухі дрова, то також беріть.

— Дякую, але яка романтика без того, щоб самому назбирати хмизу?

— Усе мокре, — зауважила Тамара, — не думаю, що вдасться назбирати сухого гілля.

— Нічого, викрутимося. Томо, не підкажете гарну місцину, може, біля якоїсь водойми, небагатолюдну? — поцікавився чоловік.

— Покажу чудове місце. Ми колись відпочивали там із Марком і Федею, — почала Тамара й додала: — Якщо там нічого не змінилося.

— Буду вам дуже вдячний! — зрадів Слава.

Він закинув речі до машини й за мить уже рушав від садиби.

Вони приїхали на місце, що його колись, ще за життя Марка, облюбувала родина Тамари для відпочинку. Тамара вийшла із салону авто, підступила до розлогої верби, яка схилилася над невеликим ставком. На березі виднілася збита з кількох дощок кладка. Тамара зауважила; що то вже не та кладка, яка була раніше. Та й озеро зараз чомусь здавалося меншим. Лише вербу, стару, із потрісканою корою, час нібито обійшов стороною.

— Напевно, їй старіти далі нікуди, — із сумом подумала жінка й легенько, кінчиками пальців, торкнулася кори.

Тамара згадала, як колись зробила так само, а Марк підійшов іззаду, ніжно обійняв її та промовив:

— У тебе напрочуд гарні пальці, витончені, ніжні, довгі, з них можна писати картини або робити скульптуру.

— Ми живемо разом не перший рік, а ти лише зараз це помітив? — усміхнулася тоді Тамара.

— Ні, я завжди знав, що мені дісталася найкраща, найвродливіша жінка. Я — щасливчик! Але зараз, на тлі старої кори, твої пальці й руки мають вигляд витвору мистецтва, — сказав Марк.

— Згадалося минуле? — запитав Слава.

— Так. Ну як вам місцина? Подобається?

— Дуже! Тут справді гарно. Дякую вам, Томо! До речі, може, мені здалося, але за нами постійно їхала он та автівка! — Він показав на зелений легковик, що зупинився поодаль.

— Я не звернула уваги.

Тамара напружила зір, роздивляючись машину, і побачила, як у вікно «копійки», біля водія, хтось вистромив руку із затиснутим у ній букетом лілій. Жінці запаморочилось у голові, вона сперлася спиною на стовбур верби і, щоб не впасти, почала повільно сповзати донизу.

— Що з вами?! — скрикнув злякано Слава та підхопив її на руки ледь притомну.

— Голова... Мабуть, тиск підскочив, — тихо промовила та.

Чоловік на руках відніс Тамару до автівки, посадив на заднє сидіння.

— Потрібно негайно їхати до лікарні! — вигукнув він.

— Не треба... Краще до поліклініки, — попросила Тамара й заплющила очі, бо перед очима в неї все пливло, а в голові шумувало та дзвеніло.

Коли «джип» зрушив із місця, автівка, що стояла на пагорбі, швидко розвернулася та поїхала навздогін. Слава вже не сумнівався: за ними хтось стежив.

Розділ 66

Тамара почувалася страшенно втомленою. Кілька разів вона заходила до літньої кухні, але поратися там не могла: ні до чого не лежали руки. Моральне виснаження поставило організм жінки на межу нервового зриву, її тіло нагадувало туго натягнуту струну. Тамара ледве дочекалася вечора, щоб лягти. Небо знову засотувало хмарами, а вітер принишк десь посеред гілля дерев і задрімав. Стояла тиша, яка буває перед бурею. Усе ніби завмерло в очікуванні чогось лихого. Таке передчуття мала й сама Тамара. Щось нашіптувало їй, наче повинно статися дещо, від чого її життя кардинально зміниться. Жінка замкнулася, випила снодійне, вимкнула світло й лягла спати.

Тамара незчулася, як заснула — дало про себе знати виснаження. Вона прокинулася від гучного виляску грому, здавалося, просто над головою. Жінка відкинула простирадло, бо вся спітніла. Їй наснився Марк. У закритій труні, як тоді, на похоронах. Неспроможна побороти бажання ще раз побачити його, вона попросила відкрити труну. Хтось умовляв її не робити так, але Тамара воліла переконатися, що всередині саме її чоловік. Вона сама скинула віко труни, стягнула покривало й угледіла щось, замотане бинтами так, що скидалося на лялечку метелика. Тамара заходилася швидко-швидко розмотувати бинти, аж доки з-під бинтів не з’явилося понівечене колесами потяга тіло. Жінка бачила перед собою акуратно складене з окремих частин тіло, проте не жахалася, а дивилася просто на відрізані ноги з татуюванням. Вона взяла одну ногу до рук, аби краще роздивитися хрестик на кісточці й раптом почула Марків голос: «Віддай!». Тамара скрикнула, кинула ногу і... прокинулася в холодному поті. Надворі шаленіла негода: бушувала злива, небо сварилося громом, а крізь незатулене фіранкою вікно виднілися стріли блискавки, що розрізали темне небо навпіл.

— Забула завісити одне вікно, — подумала жінка та підвелася з ліжка.

Жахливий сон усе ще тримав Тамару у своїх лабетах, проте вона підійшла до вікна. Від спалаху блискавиці пітьма на мить відступила. Лише мить, але цього вистачило, аби Тамара побачила у дворі перед вікном чоловіка в дощовику, який дивився просто на неї. Жінка несамовито скрикнула — то був Марк! Грім ударив так, що здригнулися стіни, і Тамара заточилась і впала на підлогу. Вона не знала, втратила свідомість чи лік часу, проте, отямившись, усе згадала.

«Я не могла помилитися! — пульсувало у скронях. — То Марк!»

Тамара підхопилася, кинулася до вікна й дочекалася спалаху блискавки — за вікном нікого. Не усвідомлюючи, що робить, вона вискочила надвір. Жінка вибігла під дощ босоніж і щосили заволала:

— Марку-у-у! Марку! Ти де?! Я знаю, що ти десь тут!

Тамара ридала, бігала двором, як навіжена, гукала Марка, падала, ковзаючи по багні, підводилася й знову благала:

— Марку! Повернися! Любий, де ти?!

Небо скаженіло від люті, несамовито гриміло, било в землю вогняними стрілами й лило дощем. Йому було байдуже до жінки, яка металася подвір’ям і кликала того, хто пішов