Вільям Фолкнер - Шум і лють, Вільям Фолкнер

— А де ж їй спати, як не отут? — Ділсі каже. — Авжеж, у тій самій спальні, де я її маму обкладала щовечора, відколи та підросла й могла спати сама собі у своїй кімнаті.

— Де тобі зрозуміти мене, — каже матінка. — Щоб мою рідну донечку та покинув законний її муж! Бідолашне безневинне маляточко! — примовляє, видивляючись на Квентіну. — Ніколи ж не дізнатися тобі, скільки ти принесла нам горя.

— Ну перестань, Керолайн, — умовляє батько.

— І навіщо ви заводите отаке при Джейсонові? — Ділсі матінці.

— Та чи я не захищала Джейсона? — підхопила матінка. — Як тільки могла боронила від лиха. І вже ж зроблю все, що тільки зможу, аби й цю дитинку захистити від зарази.

— Хотіла б я знати, яка їй буде шкода від спання в цій кімнаті? — чудується Ділсі.

— Та вже чиніть, як знаєте, — матінка всім. — Я знаю, що я просто невгамовна стара жінка. Але я усвідомлюю, що людям не дозволено безкарно порушувати закони Божі.

— Нісенітниці, — каже батько. — Що ж… То постав, Ділсі, колиску в спальні міс Керолайн.

— Хай і нісенітниці, по-твоєму, — матінка батькові. — Але вона нізащо не повинна дізнатися! Ні разу не повинна навіть ім’я оте почути. Ділсі, я забороняю тобі вимовляти оте ім’я в її присутності. Я тільки дякуватиму Богові, якщо вона зможе вирости й не дізнатися навіть, що в неї десь є рідна мати.

— Ну не дурій! — батько їй.

— Я ж ніколи не втручалася в те, як ти їх виховував, — каже матінка батькові. — Але я вже не можу більше терпіти. Ми повинні вирішити це саме зараз, оцього самого вечора. Або це ім’я ніколи не вимовлятиметься в її присутності, або завезіть її куди завгодно, або я десь піду звідси. Вибирайте!

— Ну, годі уже, — батько їй. — Ти просто рознервувалася. Нехай колиска лишається тут, Ділсі.

— Коли б тільки ви й самі не злягли, — Ділсі батькові. — Вигляд у вас — наче ви з того світу. Лягайте в ліжко, а я приготую вам келишок пуншу, та й відіспіться. Либонь, за всі ці мандри ви жодного разу не виспались як слід.

— Жодних келишків! — матінка їй суворо. — Та чи ти не знаєш, що лікар заборонив? Навіщо потураєш йому? Та вся ж його біда саме в тих келишках! Ось ти на мене поглянь: і я страждаю, але не настільки слабохарактерна, тож не п’ю, не заганяю себе тим віскі в могилу.

— Дурниці! — батько на те. — Та що там ті лікарі тямлять? Заробляють собі на прожиток своїми нікчемними приписами: робіть, наші пацієнти, чого наразі не робите, й ото саме в цьому полягає межа хоч би й чиїх знань про функції організму звироднілої двоногої мавпи. А завтра ти мені ще духівника приведеш, щоб руку мою зупинив.

Тут матінка в плач, а він — геть із кімнати. Порипів сходами наниз, а тоді чую: рипнули й дверцята буфета. А вночі я прокинувся і знов чую: батько сходить униз. Матінка заснула чи що, бо нарешті в оселі запанував спокій. Та й він старався не зчиняти шуму, бо рипу дверцят я не вчув, а тільки бачив подолок його нічної сорочки та босі ноги перед буфетом.

Ділсі постелила Квентіні, роздягла, обклала. А мала, відколи батько заніс її в дім, так іще й не прокидалася.

— А вона незабаром і переросте цю колиску, — каже Ділсі. — Отак воно й добре. А я покладу собі постільницю близенько, в коридорі, аби вам не вставати вночі до неї.

— Та чи я засну? — каже матінка. — Ти йди собі додому. Я обійдуся. Буду щаслива решту свого життя присвятити їй, якщо тільки зумію запобігти…

— Ну-ну, не треба, — Ділсі їй. — Ми вже подбаємо про неї. І ти катай спати, — каже вона мені. — Завтра ж тобі зрання до школи.

То я й вийшов, а тоді матінка кличе мене назад та як заплаче наді мною.

— Ти ж моя єдина надія! — хлипає вона. — Щовечора я дякую Богові за тебе.

Отож сидимо з нею, чекаємо, коли вже розпочнуть, а вона примовляє: «Якщо вже й мужа судилося мені позбутись, то бодай за те дяка Богові, що не Квентін, а ти мені лишився. Хвала Богові, що ти не Компсон, адже це все, що в мене зосталося: ти та Маврі!» А я їй: «Ну, щодо мене, то особисто я міг би обійтися без дядечка Маврі». Ну, а він знай поплескує їй по руці своєю пальчаткою чорною та мурмотить щось набік, мов не до неї. Скинув ті пальчатки, аж як до нього дійшла черга кинути штих землі лопатою. Стояв він мало не найперший, де над ними тримали парасолі, й гробарі раз у раз ногами тупали, стукали рискалями, оббиваючи з них налиплу землю, й груддя глухо гепалося, падаючи на віко, а коли опісля я відійшов до карети, то побачив, як він за чиїмсь надгробком цмулить собі з пляшки. Чудувався я, чи не навіки він отак присмоктався, а на мені ж новий костюм, гара’ що на колесах грязюки не так багато було, проте матінка все одно укмітила та й каже: «Ох, не знаю, коли ми й стягнемось на новий тобі!» А дядечко Маврі їй: «Ну, ну, ну! Ти ні про що не хвилюйся. Ти завжди можеш розраховувати на мене».

Що правда, то правда. Завжди можем! Четвертий лист сьогоднішній — то від нього. Але навіть не розпечатуючи, я вже знаю, про що там ідеться. Його листи я вже й сам міг би писати або читати їх матінці напам’ять, додавши десятку для певності. Але отой, третій… Мене мов що підпихало перевірити його. Просто передчуття було, що пора вже сподіватися нової витівки від неї. Після того першого разу порозумнішала-таки. Хутко збагнула, що мати справу зі мною — не те, що з батьком моїм. Коли вже засúпали могилу так, що краї зрівнялися, матінка просто не змогла не заридати знову, то дядечко Маврі мерщій посадив її в карету, й поїхали обоє геть. «А ти, — мені він сказав, — сядеш до будь-котрої іншої карети, тебе всяк залюбки підвезе. Мені ж треба доправити твою матінку додому». Кортіло мені сказати йому: «Авжеж, дали ви маху, що не дві, а лиш одну пляшку прихопили», — та вчасно згадав, де я, то й змовчав, одпустив їх. І не подумали, що я ж тут до рубця змокну, зате потім матінка від душі наохається, напотерпає, коли б я запалення легенів не підхопив.

Ну, то я подумав про все