Мішель Річмонд - Шлюбний договір

– Отже, не могли б ви розповісти все, що ви знаєте про Джоанну Чарлз?

Серце у мене завмирає.

– Джоанну Чарлз? – перепитую я, намагаючись говорити так, щоб мій голос звучав одночасно здивовано і відсторонено. – Я її ледве знаю.

– Ну, почнемо з того, що вам точно про неї відомо. Як ви познайомилися?

– Ми з Джоанною Вебб, нині Чарлз, разом училися в університеті.

Гордон киває.

– Продовжуйте.

– Обидва були старшими по поверху в гуртожитку на останньому курсі. Бачилися двічі або тричі на тиждень на зборах старост і на заняттях. Подружилися. Іноді зустрічалися, щоби обговорити робочі проблеми, обмінятися конспектами або просто новинами.

Гордон знову киває. Спливає ще кілька секунд. Він явно хоче знати більше. Така тактика: людина, поставлена у залежне становище, буде говорити і говорити, просто щоби не мовчати. Я не піддамся.

– У нашому розпорядженні весь день, – знизує плечима Гордон. – Години. Дні. Скільки знадобиться.

– Але я не знаю, чого ви від мене хочете. Повторюю, ми з Джоанною ледве знайомі.

– Розкажіть більше про той час, коли ви разом вчилися. Про це ж ви можете розповісти?

Я обмірковую його слова. Що буде, якщо відмовитися відповідати? Гордон і правда протримає мене в цій кімнаті цілу вічність?

– На першому курсі, – кажу я, – у нас залишилося всього четверо старост, у тому числі я і Джоанна. Ми часто бачилися в їдальні або на якихось заходах.

– Обідали разом?

– Іноді.

– Можна сказати, що ви дружили?

– Мабуть. Зрозуміло, живучи в одному гуртожитку, ми досить добре знали одне одного.

– З родичами вона вас знайомила?

– Може бути. Це було давно.

Судячи з вигляду охоронця, він починає втрачати терпіння.

– А чи не зустрічалися ви з її родичами, коли їздили до них на Палос-Вердес на День подяки? – каже Гордон, гортаючи документи в теці.

Чорт, звідки він дізнався?

– Так, можливо.

– А після цього ви були у неї вдома?

– Не пам’ятаю. Як я вже казав, це було давно.

– А не відвідували ви будинок її батьків ще п’ять разів?

– Ну, я не записував, – роздратовано кажу я.

– У вас були стосунки з Джоанною? – незворушно запитує Гордон.

Я дивлюся на вправлені в стіл наручники. Чому на мене їх не наділи? Хочуть полякати для початку? Якого сигналу чекає охоронець?

– Романтичні стосунки, – уточнює Гордон.

– Ні! – Я рішуче хитаю головою.

– Ви близько її знали?

– Так. Багато років тому.

– На початку розмови ви заявили, що взагалі ледь були з нею знайомі.

Я дивлюся на скло в стіні. Хто зараз стоїть за ним? І чому вони так хочуть знати про мої стосунки з Джоанною?

– Люди можуть сильно змінитися за двадцять років. Так що тепер я можу сказати, що ледве її знаю. Після закінчення університету ми продовжили навчання в аспірантурі в різних штатах.

– І не бачили одне одного до того вечора на віллі «Карина»?

– Саме так.

– Не листувалися ні електронною поштою, ні звичайною?

– Не пам’ятаю, я з багатьма однокурсниками листувався.

– Коли ви побачили її на віллі «Карина», то відразу впізнали?

– Звичайно.

– Були раді зустрічі?

– Звісно, чому ні? Джоанна – прекрасна людина. Була принаймні. Приємно бачити старого друга серед незнайомих людей в новій обстановці.

– Коли ви побачилися з нею наступного разу?

Я намагаюся відповідати впевнено. А сам думаю, що той, хто стоїть за склом, напевно оцінює кожен мій рух. Може бути, десь тут є датчики, які вимірюють частоту пульсу, температуру, оцінюють мої жести.

– На щоквартальному зібранні у Вудсайді.

– Про що ви подумали, коли її побачили?

– Вона була зі своїм чоловіком, Нілом, – спокійно відповідаю я. – Вони справляли враження дуже щасливої пари.

– Пам’ятаєте, що на ній було?

– Синє плаття, – відповідаю я і негайно шкодую.

Гордон напевно думає: чого б він так уважно її розглядав?

– А після?

– Тоді був останній раз, – кажу я настільки байдуже, як тільки можу.

Я вже збрехав і тепер доведеться брехати далі.

Гордон перекладає аркуші паперу в теці й дивиться на охоронця.

– Останній раз, – каже він посміхаючись.

– Так, – підтверджую я.

Ми сидимо мовчки, у повітрі повисла моя брехня.

– Джоанна теж тут? – нарешті питаю я.

Нерозумно, напевно, але я повинен хоч про щось запитати, випередити їх.

Гордон здивований.

– Так, вона тут. Хотіли би побачитися з нею?

Чорт! Раз я запитав, чи тут вона, було б підозріло відповісти, що не хочу.

– Ну, з огляду на те, що я більше тут нікого не знаю, то так, хотів би.

– Можливо, ми влаштуємо вам невелику екскурсію, – говорить Гордон. – А потім зможете полетіти у Хаф-Мун-Бей.

– Добре, – кажу я, намагаючись не виявляти занадто багато ентузіазму.

Чи пройшов я тест? Чи потрібно буде йти на ту двогодинну післяобідню зустріч, яка вказана в програмі?

Двері відчиняються. Тепер охоронець іде попереду, я посередині, а Гордон – за мною. Ми проходимо ще кілька коридорів і виходимо у двір, з усіх боків оточений парканом. Я глибоко вдихаю сухе тепле повітря і мружуся від яскравого сонця. У центрі двору баскетбольний майданчик, навколо – бігова доріжка. На лавці в дальньому кінці двору сидить світловолосий чоловік у яскраво-червоній робі. Побачивши нас, він підводиться. Охоронець прямує до нього.

Гордон коротко знайомить мене з історією в’язниці.

– Окружна в’язниця штату Невада була побудована тисяча дев’ятсот вісімдесят третього року, – завчено розповідає він. – Майже тринадцять років в ній містилися дев’ятсот вісімдесят в’язнів, у тому числі й особливо небезпечні злочинці. На початку двохтисячних більшу частину злочинців випустили, і Фернлі вирішили закрити. Розташування визнали незручним, а утримання комплексу – занадто дорогим, до того ж були спроби втечі, у результаті яких кілька ув’язнених загинули.

Ми підходимо до дверей іншої будівлі. Я озираюся на охоронця. Він, як і раніше, стоїть з блондином в робі, точніше, не з ним, а за ним. Схоже, надягає йому наручники.

Ще одні двері, і ми заходимо в кімнату, де в скляній кабінці з віконцем сидить жінка. На стінах десятки моніторів, що передають зображення з камер спостереження. Жінка відриває погляд від моніторів і киває Гордону, потім просовує в щілину