Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

– Проблеми? – він опустився навпочіпки поруч із дитиною. Перед очима майнули заплакане, замурзане обличчя й гострі, потріскані, нерівно засмаглі коліна матері.

– А тобі що? – насторожено глянувши згори вниз, жінка миттєво схопила сина за руку й притягла до себе. – Іди куди йшов, дядьку…

– І то правда. – Валентин усміхнувся, випростовуючись. – А з дітьми треба лагідніше, дівчино. От що я тобі скажу.

– Баптист, чи що? – молода матуся заспокоїлась і відразу підвищила голос. – Без ваших порад обійдуся. Нема чого мене вчити, як цього засранця виховувати!

Валентин озирнувся – ніхто не звертав на них уваги. Він міг би зараз зробити що завгодно, причому зовсім безкарно. Затягти цю тупу дівку в кущі, забрати в неї дитину, повести з собою…

– І з пивом зав’язуй, тупа, – з раптовою злістю процідив він крізь зуби. – А то ноги посиніють.

«Що це зі мною? – він відвернувся, не чекаючи, поки жінка огризнеться, і широко покрокував у бік центральної алеї.– І справді час перекусити, від гріха подалі…»

Їжа не дала йому ані найменшого задоволення, зате викликала спрагу.

Із пляшкою мінералки він знову влаштувався на лавці неподалік тиру. Начепив темні окуляри й спробував розслабитись, хоч і забагато народу навколо. Проте вдалося навіть подрімати.

Дорогу назад до будинку Наталі він пройшов без жодної сторонньої думки, немов у безповітряному просторі. Піднявся, подзвонив – та сама історія. Ще поблукав, зазираючи у відчинені вікна на нижніх поверхах, а потім знайшов-таки місце, звідки під’їзд був як на долоні, і став чекати.

Наталя з’явилася за чверть години. Ішла поволі, розкутою ходою, несла пакет із покупками. З пакета стирчав французький багет. Та сама коротка стрижка, відкрита висока шия, полотняна сорочка навипуск, світлі джинси, що туго облягають стегна, вузькі ступні в плетених сандаліях… Але обличчя! Такого виразу за весь час їхнього знайомства Валентин жодного разу не бачив. Ніжне, спокійне – а водночас сильне й упевнене. Коли ж вона встигла так змінитися?

Він навіть трохи розгубився. Тому вирішив не поспішати, витримати паузу. Хвилин десять буде цілком досить…

Щойно переступивши поріг, Наталя одразу зрозуміла: вдома нікого немає, мати й дядько Андрій ще на дачі. Увечері треба їм зателефонувати. Розклала покупки, багет втиснула в хлібницю. Миттю скинула одяг, причинила двері ванної, зробила прохолодну воду. А коли вже витиралася, у двері довго подзвонили. Через паузу – ще раз.

Навіть не згадавши, що в матері є ключі, вона накинула халатик, загорнула, туго затягла пояс на талії й босоніж побігла відчиняти.

На порозі стояв Валентин Смагін.

Їй була потрібна всього частка секунди.

– Заходь, – мовила вона, відступаючи до стулки шафи-купе, щоб пропустити гостя в передпокій. Потім причинила вхідні двері, не замикаючи на замок. – Швидко ж ти мене вирахував…

– Довго не відчиняєш, Наталю! – з несподіваним роздратуванням промовив Валентин. – Де тут у вас нужник? І руки б непогано вимити – місто якесь брудне, пилюка кругом…

– Куртку можеш повісити в шафу.

Куртку він так і не зняв, пройшов повз неї впевнено, по-хазяйськи, немов її тут і не було.

– І як це ти мене відшукав? – запитала вона в спину йому.

– Теж мені секрет… – буркнув Валентин, зникаючи за дверима туалету.

Наталя вихором залетіла у ванну, згребла кинутий на підлозі одяг, схопила з кухонного столу телефон і пронеслась у свою кімнату. Натягла джинси й сорочку. Коли клацнула засувка туалету, Наталя сунула мобільник у нагрудну кишеню тремтливими пальцями, застебнула непіддатливий ґудзик, долічила до п’яти, глибоко видихнула й розправила плечі.

– Проходь прямо на кухню! Я зараз… – гукнула вона.

Він і не подумав шукати її, чого вона, взагалі-то, побоювалася, – точно пройшов, куди сказано, сів і зустрів її схвальним вигуком:

– А у вас тут ажурчик! Ти, виявляється, непогано влаштувалася, Наталю!

– Мама зробила ремонт, поки мене не було… Чай, каву?

– Зелений без цукру. Парочку бутербродів, якщо знайдеться.

Поки вона неквапливо сервірувала чай, Валентин розпитував про батьків; Наталя відповідала стисло, без подробиць. Нарешті не витримала:

– Чого це ти взявся мене допитувати?

– Хочу знати, з якої родини моя майбутня дружина.

– Остаточно здурів? – поцікавилася Наталя.

– Тільки без цього… без грубощів, – насупився Валентин, беручись за чашку. – Я цілком серйозно. Хочу зробити тобі пропозицію, з тим і приїхав. Як ведеться, і з батьківським благословенням… Бачу: вдома твоїх нема, але я почекаю. Я людина терпляча, та й поспішати мені особливо нікуди.

– Ну, чекай, – посміхнулася вона. – Наречений… Батько мій давно помер, мама вийшла за його брата, їм це по барабану… Ти краще не клей дурня, Смагін, ми це вже проходили. Ти навіщо з’явився?

– По тебе, – він ретельно витер губи серветкою і уважно подивився на жінку. Очі були жорсткі, холодні.– Сядь, Наталю. Що ти все мелькаєш? Думаєш, я отак підведусь і піду? Ні фіга. Зараз усе обговоримо. В деталях.

– Ясно. – Вона сіла, взяла сигарету й клацнула запальничкою, нахиливши голову так, щоб він не бачив її обличчя. Потім швидко глянула на Валентина. – Ти, виходить, стежив за мною? А якщо я скажу ні, що тоді? Візьмеш силою? Вб’єш? Невже ти досі не зрозумів, що нічого в тебе зі мною не вийде? Іди по-хорошому, прошу тебе. Викинь з голови цю примху!

Наталя говорила неголосно, насторожено стежачи за тим, як Смагін шукає щось у внутрішній кишені куртки. Нарешті він витяг звідти пачку стодоларових купюр і виклав на стіл.

– Для розгону, мабуть, вистачить. Увечері ми з тобою, дорога, відбуваємо до моря. Трохи перепочити нам обом не завадить. Звідти – прямо до мене. Не забула ще мою кімнатку? Ну, це тимчасово, усе ще може змінитися. Не хочеш жити в Харкові – оселимося в тебе. Твої, гадаю, не стануть заперечувати. Працювати не мусиш. Народиш мені дитину, бажано дівчинку… – голос Валентина звучав монотонно, з погано прихованою погрозою. – Інакше доведеться тебе позбутися.

– Що ти верзеш? – Наталя щиро здивувалася. – Знаєш, у мене таке відчуття, що я розмовляю з недоумкуватим. Ти й справді сам не свій? Яка дитина? Від тебе? Та тобі лікуватися треба!

– Замовкни! Ти мені потрібна, і це не обговорюється!

– Забирайся!

Вона помітила, як у нього здригнулася щока й напружилися плечі під курткою. Права рука