Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

– Ти чому втекла від Савелія? – запитав він, підвищивши голос і обережно погладжуючи в кишені тепле дерево руків’я ножа. – Тоді, на ювілеї?

– Не кричи. Вимила посуд і поїхала останньою маршруткою. Ще до того, як ти відбув із племінницею.

– Отже, ти категорично відмовляєшся вийти за мене? Добре, як знаєш… Але оті бакси на столі бачиш? То гроші мого брата, а вкрала їх – ти. Поки Савелій і гості кайфували в садку. Вкрала й віддала мені на зберігання. Тут три тисячі, і полковник таке на гальмах не спустить. Я законослухняний громадянин, Наталю, а ти щойно із зони відкинулася! – Валентин легенько ляснув долонею по пачці купюр і з задоволеною посмішкою вказав на них очима.

– Спритно… – Наталя затнулась, уловивши краєм вуха обережний рух у передпокої. Потім незнайомий голос, попередньо кашлянувши, мовив:

– Орлова Наталя Олександрівна тут мешкає?.. Що це у вас, хазяйко, двері навстіж?

– А ви, власне, хто? – з несподіваним полегшенням видихнула Наталя.

Візитер, хоч ким він був, з’явився вчасно.

– Старший слідчий Харківської обласної прокуратури Дроб. Хотілося б поговорити з вами щодо одного питання…

– Проходьте, прошу вас! – вона рвучко підвелася з місця, ковзнувши по обличчю Валентина насмішкуватим поглядом. – Сюди, у кухню…

Валентин жестом досвідченого наперсточника змів зі столу гроші, блискавично втрамбував у кишеню й теж підхопився. Рот перекошений, очі бігають. Наталя кинулася в передпокій – і він слідом, крок у крок. Коли ж вона зупинилася перед відвідувачем – лисуватим чоловіком із виразним качиним носом та пухкими, як у дитини, щоками, Валентин, низько опустивши голову – ховав обличчя, прошмигнув за її спиною на сходовий майданчик і кинувся вниз, стрибаючи через сходинки.

– А це у вас хто? – поцікавився Дроб. – Родич?

– Слава богу, ні…– Наталя захлопнула двері й клацнула замком. – Вибачте, як ваше ім’я й по батькові?

– Олег Степанович.

– Просто старий знайомий. Так що у вас за питання, Олегу Степановичу?

Валентин стрімко викотився з під’їзду, роздраконений і злий. На ходу зморщився, наче від зубного болю, і з силою втягнув гаряче повітря. На зупинці, не дочекавшись маршрутки, з третьої спроби загальмував сіру «ауді» і, абияк домовившись із мокрим від поту й усім на світі незадоволеним водієм, понісся на вокзал.

Повертатися до Харкова він, проте, не збирався. Нехай думають що хочуть. Шукати його, звісно, ніхто не стане, кому він потрібний… Додому треба повернутися не раніше ніж у неділю, і бажано пізно ввечері, щоб ніхто нічого не з’ясовував, а зранку – на роботу.

Тут він збадьорився. План був такий: потягом до Сімферополя, потім – у Ялту. Ні, не в Ялту – забагато народу. Зняти на кілька днів яку-небудь хатину, просто біля моря. Удень – на березі, вечорами – повештатися в курортній юрбі на набережній. І виспатися, виспатися. Спати довго, без снів.

Черги на вокзалі були величезні, напружені до істерик, але в службову касу перед ним стояли всього четверо. І квиток на транзитний потяг дістався купейний, як і загадував, – нижнє місце. Посвідчення він пред’явив, але правом безплатного проїзду скористатися не забажав. Чомусь хотілося відчути себе простим пасажиром, витратити гроші. Прихопив на лотку пляшку «Боржомі», пару пластикових стаканчиків. Забрав сумку з камери схову і ще години півтори ходив по платформі, куди мав прибути потяг.

Іти не було куди.

Вагон обслуговували дві сміхотливі малявки, зі студенток, що тільки починали освоювати ситний південний маршрут. У купе виявився всього один пасажир: важкий чорнявий ассирієць у щільному дорогому костюмі. Піджак висів підбивкою назовні, демонструючи лейбл. Щойно рушили, цей похмурий мужик мовчки наліг на коньяк, не пропонуючи попутникові, а Валентин розстелив постіль, попив чайку й завалився, уткнувшись носом у стінку.

8

Сімферополь, попри ранній серпневий ранок, зустрів Валентина духотою та гамором. Юрба складалася зі строкато вдягнених і навантажених речами громадян усілякого віку – від немовлят до літніх інвалідів. У повітрі над привокзальною площею вирувала така нервовість, що на короткий час Валентин розгубився й перестав орієнтуватись.

Біля вокзалу безладно громадився різнокаліберний транспорт, одна за одною від’їжджали маршрутки, до деяких тяглися довжелезні крикливі хвости. Повештавшись туди-сюди, Валентин зрештою пристав до невеликої групки, яка чекала на водія жовтої «газелі». На кривій картонці на лобовому склі значилося: «Новий Світ». Що це за місце, Валентин не дуже уявляв, однак його привабило те, що охочі вирушити туди мали начебто солідніший і спокійніший вигляд. Він став у чергу за літньою парою з двома шкіряними валізами – одна більша, друга менша.

Жінка у світлому брючному костюмі й полотняному капелюсі у відповідь на його питання люб’язно кивнула; її супутник одразу став допитуватись, у який із двох пансіонатів Валентин має путівку і де краще годують, бо вони з дружиною їдуть навмання, за порадою друзів. Валентин відповів, що уявлення не має, і відвернувся.

До появи вусатого й чорноокого, схожого на турка водія «газелі» в чергу за Смагіним ніхто не став. Рейс лівий, без питань.

Усі охочі завантажились, навіть лишилося трохи вільних місць, тому шофер ще хвилин десять курив, вичікуючи. Тільки коли він сів за кермо й став збирати гроші, у салон завалилися двоє хлопців у робах місцевої дорожньої служби; зійшли вони за три кілометри від виїзду з міста.

Останньою, вже майже на ходу, заскочила досить молода жінка з наплічником. Валентин бачив у вікно, як вона бігла до автобуса, і добре її роздивився. Трохи за тридцять, у короткій джинсовій спідниці й блакитній футболці навипуск, з довгими білошкірими ногами в сандаліях і рудими, мабуть, фарбованими патлами. І тільки придивившись, раптом зрозумів, що його зачепило: у жінки було обличчя постарілої й добряче пошарпаної життям Марти. Глянув ще раз – ні, примарилось. Жінка всілася на вільне місце біля водія і до самого кінця поїздки Валентин у її бік більше не дивився.

Краєвид за вікном його теж не цікавив. Ні на околицях Сімферополя, ні пізніше, за Судаком, де дорога вилася серпантином серед вапнякових укосів кольору сухої лаванди. Усі дві години дороги Валентин продрімав.

Після прибуття, підхопивши напівпорожню сумку, він вибрався з автобуса в числі перших і, не озираючись, покрокував щебенистою дорогою донизу. Туди, де вздовж довгої дуги Зеленої бухти розповзлося курортне селище з білою вежею якогось готелю, увіткнутою просто посередині. Незважаючи на безвітряну погоду, його гострий нюх миттєво повідомив про близькість моря.