Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

Родіон мовчки кивнув, очікуючи дальшого.

– Ти з нею бачився? – запитав Смагін-старший, упритул фіксуючи сина поглядом.

– Так.

– І що вона каже?

– А тобі хіба не передали? Ти ж бо в курсі.

– Нехай. Телефонувала твоя тітка. Може, якісь подробиці?

Родіон мовчки похитав головою.

– Тобто нічого? Ну, тоді я тебе поінформую. Чесно скажу: не хотів тебе вплутувати, але передумав. Це наша родина, і якщо щось стається…

– А що, власне, сталося?

– У неділю, коли тебе не було, незадовго до того, як Валентин із Мартою вирушили кататися на катамарані, із шухляди оцього столу пропали три тисячі сто доларів, а зі збройового сейфа – пістолет. Отой «бебі-браунінг», який тобі в дитинстві так подобався. У дулі був один патрон. Що скажеш?

Судячи з упевненості, із якою говорив батько, Шерех прислав-таки людей зі свого відомства.

– І що ти збираєшся робити? – помовчавши, запитав Родіон.

Схоже, батько чекав на інше питання.

– Я тобі скажу, – Савелій Максимович підвівся й подався вперед, нависнувши над столом. – Завтра вранці подам у прокуратуру заяву за встановленою формою. І ні секунди не сумніваюся, що буде порушено кримінальну справу. Тут усе очевидне, як двічі по два. І хоча твоя мати проти, я піду до кінця!

– Ні,– похитав головою Родіон. – Не роби цього.

– Те, що мене пограбували у моєму власному домі, по-твоєму, дрібниця? – Обличчя Савелія Максимовича налилося тугою фарбою.

– Не кричи, – Родіон теж підвівся, і тепер вони стояли обабіч столу.

– Дурень! – холодно процідив полковник. – Ти кого виправдовуєш? Думаєш, я на дівку націлився? Та начхати мені на неї! Якби в ній була річ, усе б вирішилося по-родинному. Зняв би батько штани, всипав скільки годиться за такі справи, і фініш, усі задоволені.

– Вона ні в чому не винна!

– Ну, ясна річ. Чиста, як янгол. Тільки її відбитки пальців на кожному кроці. Онде, – Смагін люто смикнув підборіддям у бік столу, – тут, у збройовій шафі й на замку, шухляді в столі… Між іншим, разом із твоїми. А сторонніх тут у неділю не було…

– Марта, вона…

Родіон замовк, очікуючи: батько виговориться, і тоді можна буде почути хоча б щось виразне. Так і вийшло. Віддихавшись, полковник уже спокійніше мовив:

– Думаю, за всім цим стоїть мій братик.

– Що ти маєш на увазі?

– Та я ж його бачу наскрізь. Тільки він міг змусити дівку, штовхнути її на злочин. А сам залишився чистим. Не знаю, як уже там він її вмовляв, що обіцяв, але результат – сам бачиш…

– Навіщо? Який сенс?

– Немає тут сенсу! За одним винятком: він дуже давно зачаїв на мене злість, і домігся-таки свого: напаскудив! Я, Родю, все віддам, скалічу життя Олександриній дівчині, але дістануся через неї до цієї підлої тварюки. І позбудусь його. Остаточно. На це мене вистачить.

Смагін-старший відсапався й потягся до пляшки з мінералкою. Теніска наскрізь промокла від поту, волохаті груди ходили ходором.

Таким Родіон його ще не бачив. Батько легко дратувався, втрачав контроль, але зараз у його словах вирувала неприхована ненависть. І причини її лежали набагато глибше, ніж темна історія з трьома тисячами й пістолетом.

– Коротше, завтра заява буде в прокуратурі,– нарешті промовив Савелій Максимович, остаточно опановуючи себе.

Він підвівся, вимкнув люстру, штовхнув раму вікна, впускаючи в кабінет темряву, наповнену пронизливим скреготом цвіркунів. Потім повернувся до сина:

– А тепер поясни мені одне. Тільки одну річ. І вважаймо, що всі питання закриті, якщо ти не збрешеш. Звідкіля Марта дізналася, де ключ від збройового сейфа?

– Від мене, – сказав Родіон.

7

Наталі вдома не виявилося. Що вже було прикро.

Адресу дівчини було записано у блокноті, з яким він не розлучався в поїздках. Тому, тільки-но закінчивши нудотну передачу вагонного майна підмінному провідникові в Сімферополі, Валентин узяв квиток на найближчий потяг і пізно вранці в середу вже стояв на пероні в Луганську, прикидаючи, де тут камера схову. Щоб закинути туди дорожню сумку й податися до дівчини, яка мешкала порівняно недалеко – у мікрорайоні з назвою Алмазний. Туди він доїхав маршруткою, потім трохи попетляв малолюдними дворами й нарешті відшукав потрібний будинок. Піднявся на третій і рішуче натиснув кнопку дзвінка. Під нею була невелика табличка: «Доктор Орлова Н. В.»

«Медик, отже, – хмикнув Валентин. Переглядаючи документи, він не занотував, як по батькові дівчину. – Це добре. Годиться. За що ж вона сиділа? Утім, яка вже різниця…»

Ніхто не озвався. По той бік дверей було глухо – ані звуку. У під’їзді смерділо котами. Валентин скривився й почав спускатися.

«Ні то й ні,– сказав він собі, виходячи у двір. Ранок видався яскравий, безвітряний і безхмарний. – Почекаємо пташку. Нам поспішати нікуди…»

На ходу він виловив з кишені сонцезахисні окуляри й надів. Ставало спекотно, але легку куртку він і не збирався знімати – там лежали документи, мобільний, гроші й складаний мисливський ніж. Усе це він вийняв із сумки й розіпхав по кишенях ще на вокзалі. Саме час десь перекусити.

Перехожий показав йому невеликий парк по сусідству – там на розі нібито досить пристойна піцерія. Піцерію Валентин не знайшов, по дорозі минув кілька наливайок і кіоск із шаурмою, але так і не зміг подолати огиду. У глибині парку, на дитячому майданчику, він відшукав вільну лаву в тіні й сів, розкуто розкинувши руки на шорсткій спинці, де облупилася фарба.

Тут було доволі галасливо – переважно матусі зі своїми малюками. Навколо верещав, ганяв і товкся рій дрібноти від двох до п’яти. Його ніколи не тягло завести справжню сім’ю, наплодити дітей, продовжити смагінський рід. Міг би, і то не раз, але навіщо? І Наталя була потрібна йому не для того. Однак за дітьми Валентин любив спостерігати. Щось у них є гаряче, солодке, ніжне, оголене… Чиста енергія, до якої завжди можна підключитись, якщо знати як.

Безладні ці думки перервали крики хлопчика років чотирьох, якого люто трусила за комір молоденька матуся в куцій запраній майці й драних шортах, примудряючись при цьому тримати у вільній від екзекуції руці почату банку пива. Сам собі дивуючись, Валентин підвівся, зняв окуляри і попрямував до цієї парочки. У шлунку противно крутило – крім склянки чаю у