Жиль Легардіньє - Остерігайтеся котів

Я стою посеред її грядок, з руками, вимазаними в землі. Вітер гуляє по дахах будинків, сіро. Паморочиться в голові.

— Вона не страждала?

— Здається, що ні. Лікар збільшив дозу морфію. Ми помістили тіло в морг, але ви можете його побачити. Вона залишила вам папери.

— Я зараз зайду. Мені потрібно дещо владнати.

— Як бажаєте, мадемуазель, це не терміново…

Я кладу слухавку й сідаю на землю. Сльози покотилися самі по собі. Я плакала, пестячи її рослини. Вона вже не побачить останніх квітів у саду. Це не такий самий біль, як тоді, коли Давид розбився на скутері. Немає бунту, злості, лише невимовний розпач. Уперше я це відчула, коли собака наших сусідів, Торнадо, помер. Мої батьки тоді саме розмовляли з власниками, коли я помітила його труп через прочинені двері. Він більше не гавкав, не біг мені назустріч, щоб побавитися з м’ячиком. Я заховалася в глибині нашого саду, в кущах бузку. Це була моя таємна схованка. Я б зараз дорого заплатила, щоб опинитися там. Тоді мої батьки мене шукали, кликали, але я не відповіла. Мені потрібно було побути самій. Лише вночі батько, ще раз прочісуючи сад, тоді як поліція вела пошуки на вулиці, помітив мене в променях ліхтаря, налякану, як маленький горобчик. Він узяв мене на руки, і ми разом плакали. Це перша смерть, перша втрата живого створіння, яке я любила. Потім були й інші. Наступний великий урок стався через кілька місяців. Коли помер мій дядько Луї, я не плакала. Якщо бути відвертою, то мені навіть не було сумно. Я з жахом усвідомила, що сусідський собака був дорожчим за цього старого буркотуна. Мені було соромно, але я навчилася дивитися правді в обличчя. Якщо говорити відверто, то ми не любимо людей чи речі через їхню логічність чи правильність. Тут щось інше. Нераціональне почуття, яке неможливо передбачити. Мадам Рудан померла, і це завдає мені нестерпного болю.

Я прийшла до лікарні, усі звертаються до мене, як до її родички. Мені пропонують побачити її тіло. Я погоджуюся. Аліс не впізнати. Можливо, через неонове освітлення, а можливо, тому що в ній більше немає життя. Ще дві години тому я збирала її овочі, а тут дивлюся на неї й боюся навіть покласти руку на її чоло, мені лячно від того, що можу відчути. Та я зобов’язана їй цим останнім жестом ніжності. Вона страшенно холодна. Я починаю знову плакати, цілую її. Вона мені ніким не доводилася, проте я знаю, що по ній лишиться величезна порожнеча.

— Як ви плануєте облаштувати похорони?

— Вам потрібна відповідь зараз?

— Ви б хотіли вдатися до кремації чи поховати тіло в землі?

— Поховати. Думаю, що існує сімейний склеп на північному кладовищі. Її мати і брат уже там. Ви впевнені, що в неї, крім мене, більше нема близьких?

— Вам краще знати. Лише ви зазначені в лікарняному листі як особа, до якої звертатися в надзвичайному випадку, і вона всі документи оформила на вас.

— Які документи?

Працівник простягає мені досить грубий конверт. Я покидаю відділення і влаштовуюся в залі очікування в адміністративному крилі. Виймаю документи. Зверху світлина її брата. Офіційні документи, з нотаріальними печатками, довіреність тощо. Здається, все було підписане одного дня, минулого тижня, на другий день після мого останнього візиту. Там також інший конверт із моїм ім'ям. Розгортаю його:

«Моя люба Жулі!

Я відчуваю, що помру, і не впевнена, що дочекаюся твого наступного приходу, тож диктую ці слова одній медсестрі. У мене майже нічого нема, та, оскільки не маю більше близьких, я буду рада залишити все тобі. Хочу тебе попросити про останню послугу. Поховай мене поруч із братом і батьками. Ми знову станемо сім'єю. Приходь провідати нас час від часу, мені буде приємно. Я переписала квартиру на твоє ім'я. Вона коштує небагато, але гроші допоможуть тобі облаштуватися й продовжити навчання. Сподіваюся, що в тебе з Ріком складеться все так, як ти цього хочеш, і що ви будете щасливі. Я б дуже хотіла вас побачити. Ти була останнім сонячним промінчиком у моєму житті. Була мені за дочку, якою можна пишатися. У тебе багато запитань. Я знаю, що ти знайдеш відповіді. Ти в тому віці, коли не потрібно визирати у вікно, щоб вийти на вулицю. Це лише старі дивляться на погоду, перш ніж погуляти. Дякую тобі за все, ти подарувала мені радість, на яку я більше й не сподівалася. Не забувай, моя люба, що, хай би яким було твоє нещастя, ти щаслива, тому що жива і все у твоїх руках.

Міцно цілую,

Аліс».

У четвер, по обіді, мадам Бержеро сама хазяйнувала в крамниці. Софі, Ксав'є і Маеліс супроводжують мене на кладовище. Рік теж тут. Не знаю, що мене більше бентежить — смерть Аліс чи те, що вони всі поруч зі мною. У мене її лист і світлина брата. Дощ не йде, але небо сіре. Ми всі одягнені в чорне й чекаємо на катафалк перед цвинтарем. Поміж тополями свистить вітер, падає листя. Ніхто не розмовляє, але ми всі разом.

Коли під’їжджає автомобіль, ми йдемо за ним аж до алеї, де гробарі одчинили сімейне склепіння. Я проживаю момент у невагомості, як за сповільненої зйомки. Бачу чоловіків із агенції ритуальних послуг, які дістають труну. Її поклали над братом. Хочеться вірити, що вони об'єднаються там, у кращому світі. Сподіваюся, що вони знайдуть одне одного і більше не розлучаться.

Я стою на краю ями. Допомагаю поправити квіти. Софі плаче. Для неї це нелегко, вона лише рік тому втратила батька. У Ксав’є і Маеліс стомлений вигляд, вони не зводять з мене очей. Рік стоїть позаду них, наче ховається. Я відступаю, щоб дати чоловікам виконати їхню роботу, і помічаю його збентежене обличчя. Здається, він відчуває щось глибше за просту емпатію.

Ми залишаємося, аж поки не покладуть на місце надгробну плиту. Скоро на ній вигравіюють ще одне ім'я. Катафалк їде. На кладовищі безлюдно. Я не вмію молитися. Просто нахиляюся і гладжу надгробок. Тихим голосом шепочу:

— На добраніч, Аліс. Поцілуйте їх за мене. Я швидко повернуся, я вам обіцяю.

66

У мене, мабуть, і справді нікудишній вигляд, тому що в пекарні всі дуже люб’язні зі мною. Через ситуацію з Ріком земля вислизає мені з-під ніг. Реальність доволі відрізняється від очікування. На щастя,