Філіп Кіндред Дік - Затьмарення, Філіп Кіндред Дік

кордон. Знаєш же, як роблять ці митники? Вони просять тебе задекларувати те, що везеш. І ти не можеш сказати, що везеш наркоту, бо...

— Добре, то як?

— Ну, ти береш величезну брилу гашу й надаєш їй форми людського тіла. Тоді вирізаєш всередині порожнину і вставляєш туди заводний мотор, типу як у годиннику, а також касетний магнітофон. Потім стаєш разом із ним у чергу, а тоді як маєш пройти повз митників, заводиш мотор, і ця фігура підходить до них, а ті питають: «Маєте що задекларувати?», і брила гашишу відповідає: «Ні, не маю», — і проходить далі. Доки не дістається іншого боку кордону.

— Можна замість пружинного механізму встановити в неї сонячну батарею, тоді вона зможе ходити так роками. Вічно.

— А сенс? Урешті-решт вона дійде до Тихого або Атлантичного океану. Власне, вона звалиться з краю землі, типу...

— Уяви собі ескімоське селище й цю шестифутову брилу гашу, вартістю приблизно — скільки вона коштуватиме?

— Десь мільярд доларів.

— Більше. Два мільярди.

— Ескімоси жують шкури й вирізають із кісток списи, а ця брила гашишу вартістю два мільярди доларів суне крізь сніг, знову й знову повторюючи: «Ні, не маю».

— Їм стане цікаво, що б це могло означати.

— Це зіб’є їх з пантелику навік. Ходитимуть легенди.

— Уяви, як ти розповідаєш своїм онукам: «Я на власні очі бачив, як зі сліпучого туману виринула шестифутова брила гашу вартістю два мільярди доларів і пішла он туди, примовляючи: „Ні, не маю“». Онуки віддали б тебе до божевільні.

— Ні, бо, розумієш, народилися б легенди. Через кілька століть вони казатимуть: «У часи моїх предків одного дня на нас напала брила надзвичайно якісного афганського гашишу дев’яносто футів заввишки й вартістю вісім трильйонів доларів, яка плювалася вогнем і кричала: „Смерть вам, ескімоські пси!“ — і ми довго билися з нею нашими списами і врешті-решт перемогли».

— Цьому діти теж не повірять.

— Діти більше нічому не вірять.

— Розмови з дітьми лише настрій псують. Якось мене один малий запитав: «Що ти відчув, коли побачив перший автомобіль?» Бляха, чувак, та я ж народився у 1962-му.

— Боже, — проказав Арктор. — Одного разу мене таке запитав один кінчений кислотник. Йому було двадцять сім. Я лише на три роки за нього старший. Він уже взагалі нічого не розумів. Потім він закинувся ще кількома марками кислоти — чи тим, що йому впарили під її виглядом, — і тоді насцяв і насрав на підлогу, а коли ти до нього звертався, типу: «Як ти, Доне?», він лише повторював за тобою, мов папуга: «Як ти, Доне?».

Запала тиша. Тиша і двоє чоловіків, які курили косяки в задимленій вітальні. Довга похмура тиша.

— А знаєш, Бобе... — зрештою мовив Лакмен, — я звик, що я такого ж віку, як і решта.

— Я думав, що я — також, — відказав Арктор.

— Не знаю, чому так.

— Що ти, Лакмене, — сказав Арктор, — ти знаєш, що з нами таке зробило.

— Не будемо про це.

Він продовжив гучно затягуватися, його видовжене обличчя жовтіло в напівтьмяному денному світлі.

У таємній квартирі задзвонив один із телефонів. Агент у шифрувальному костюмі зняв слухавку, а тоді передав її Фреду.

— Фред.

Той вимкнув голограми й узяв слухавку.

— Пригадуєте, минулого тижня ви були в центрі? — запитав голос у слухавці. — Коли проходили тест БҐ?

— Так, — помовчавши деякий час, відповів Фред.

— Ми домовлялися, що ви ще повернетеся, — на іншому кінці лінії також запала тиша. — Ми проаналізували ваші свіжіші матеріали... Власне, я призначив вам повний набір перцептивних тестів і ще дещо додатково. Вас перевірятимуть завтра, о третій годині дня, у тому ж кабінеті. Загалом це триватиме приблизно чотири години. Пам’ятаєте номер кабінету?

— Ні, — сказав Фред.

— Як ви себе почуваєте?

— Нормально, — стоїчно відказав Фред.

— Якісь проблеми? На роботі чи в приватному житті?

— Посварився з дівчиною.

— Що-небудь плутаєте? Відчуваєте які-небудь труднощі з ідентифікацією осіб або предметів? Що-небудь здається вам не таким, як раніше, перекрученим? І доки я з вами розмовляю, чи не помітили ви часової або просторової дезорієнтації чи дезорієнтації в мовленні?

— Ні, — похмуро відповів він. — Нічого надзвичайного.

— Побачимося з вами завтра в кабінеті 203,— сказав психолог.

— А який матеріал щодо мене здався вам...

— Поговоримо про це завтра. Приходьте. Гаразд? І не хвилюйтесь, Фреде.

Клац.

«Що ж, і тобі „клац“», — подумав Фред і поклав слухавку.

З роздратуванням, відчуваючи, що на нього тиснуть, аби змусити зробити те, що він не бажає робити, Фред ще раз увімкнув голограми в режим показу; куби спалахнули кольорами, і всередині них зарухалися тривимірні зображення. З динаміків знову залунало беззмістовне і плутане бурмотіння, яка діяло Фреду на нерви.

— Ця чувіха, — гундосив Лакмен, — залетіла і записалася на аборт, бо вже приблизно чотири рази в неї не було місячних, і її живіт помітно виріс. Вона тільки те й робила, що нарікала на вартість аборту; скористатися соціальною допомогою вона чомусь не могла. Якось я був у неї, і ця інша дівчина, її подруга, запевняла її, що у неї розвинулася істерична вагітність. «Ти просто хочеш вірити, ніби ти — вагітна, — улесливо казала їй ця чувіха. — Це через відчуття провини. А аборт і та велика сума, яку тобі доведеться викласти, ти вважатимеш спокутою». Тоді та тьолка — вона мені справді подобалася — спокійно поглянула на свою подругу і сказала: «Гаразд, якщо це істерична вагітність, то мені зроблять істеричний аборт, і я заплачу за нього істеричними грошима».

— Цікаво, — сказав Арктор, — чиє обличчя намальовано на істеричних п’яти баксах?

— Ну, а хто в нас був найбільш істеричним президентом?

— Білл Фолкс. Він лише вважав себе президентом.

— І коли, на його думку, він займав цей пост?

— Він уявляв, ніби був президентом два терміни приблизно у 1882-му. Пізніше, після інтенсивної терапії, він дійшов висновку, що відбув лише один термін...

Фред знавісніло прокрутив голографічну плівку сканерів на дві з половиною години вперед. «Скільки можуть тривати ці нісенітниці? — запитував він себе.— Весь день? Вічно?»

— ...тоді ти ведеш свою дитину до лікаря, до психолога, і розповідаєш йому, як вона постійно кричить і про її напади