Тимофій Гаврилов - Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов

«Якими вітрами?» — «Попутними». — «Звісно». — «Яка розкіш». — «Ми на вершині слави». — «І це видно». І тут, перейшовши на пів голосу, вона стала нарікати. «Країна потребує реформ». — «Так, ясніссіма». — «Ми вже не знаємо, де початок і де кінець наших володінь». — «І я не відаю». — «Муж у постійних виправах». — «Лицар». — «Не мели дурниць!» — «А бо що?» — «Я його рідко бачу». — «Невже це так погано?» — «Всі інститути потребують нагальних змін. Не знаєш, за що взятися». — «За найнеобхідніше, мудріссіма». — «Слід реформувати інститут євнуства». — «Вам видніше, миліссіма». — «Слід зректися цього варварського звичаю». — «Задля добра країни». — «Країна — це я. Хіба не бачиш, стоять без жодної користі?» — «І що, ніяк не можна?» — «А як?» — «Не знаю».

Якщо сітківка ока все сприймала відповідним чином, надсилаючи правильні сигнали у відповідні й відповідальні центри головного мозку, і якщо центри головного мозку ставилися до надісланих сигналів з належною увагою, то володарка почала робити легкі рухи, схожі на ті, що їх роблять, коли звільняються від непотрібних умовностей.

«Ти наша славна Жанна Д’арк», — я незчувся, як перейшов на «ти». «Хто-хто?» — «Національна гордість». — «А що ти перед тим сказав?» — «Жанна Д’Арк». — «Що за одна?» — «Героїня». — «Куртизанка?» — «Героїня, яка врятувала Францію». — «Щось такої не чула». — «Вона жила на сто років раніше від тебе». — «Яке я маю відношення до неї?» — «Так, як вона Францію, ти врятувала Україну». — «Я — Україну? Пробі!» — «Так пишуть у книжках». — «У книжках багато вигадок». — «В історичних, про тебе». — «Про мене є книжки?» — «Навіть опери. Їх писатимуть переважно в двадцятому сторіччі, коли тебе вже не буде». — «Ти хочеш сказати, що я така стара? Тобі бракує такту, мій милий». — «Даруй. Ти не стара. Ти назавжди залишишся молодою і житимеш вічно. Тобі будуватимуть пам’ятники. Тобою називатимуть вулиці, площі, риболовецькі траулери».

Наша розмова протривала би довше, але тієї хвилі ввійшов султан і запросив нас на смаженого червоного коропа з Мармурового моря.

Павільйон,

в якому з’являється джин із пляшки і герой літає на чарівному килимі. Привіт тобі, місто миру!

Салям алейкум!

Воно лежало в межиріччі. Воно взагалі лежало на межі — річок, культур, часів, між Персією і Туреччиною. На вході вибухали автомобілі і спалахували смолоскипи, а завісою, яку належало відхилити, слугував дим, густий і темний.

Усередині все було викладене килимами. Стояв кальян і сидів каліф, гостинним жестом запрошуючи й мене приземлитися поруч. Я вдихнув із простягненого мені гнучкого довжелезного цибуха.

«Абу Джафар Абд Аллаг ібн Мугамад ібн Алі Аль-Мансур». — «Теофіль, син Ісусів, який син Йосипа, який син Якова, який син Маттана, який син Елеазара, який син Еліюда, який син Ахіма, який син Садока, який син Азора, який син Еліякима, який син Авіюда, який син Зоровавеля, який син Салатіїля, який син Єхонія, який син Йоакима, який син Йосія, який син Амоса, який син Манасія, який син Єзекія, який син Ахаза, який син Йоатама, який син Озія, який син Йорама, який син Йосафата, який син Асафа, який син Авія, який син Ровоама, який син Соломона, який син Давида, який син Єссея, який син Йовіда, який син Вооза, який син Салмона, який син Наассона, який син Амінадава, який син Арама, який син Есрома, який син Фареса, який син Юди, який син Якова, який син Ісаака, який син Авраама, який син Божий».

«Що бажаєте, володарю?» — запитав, з’явившись із відкоркованої пляшки, джин. «Маю гостя». — «Розумію, мій володарю». Килим, на якому ми сиділи, здійнявся в повітря. «Ти взяв собі...» — «Кассіопею, дружину ефіопського царя». — «Знаю, Персей, Пегас і Андромеда». — «Мені йшлося насамперед про Пегаса». — «І про Андромеду теж. Я б навіть сказав: передусім про Андромеду. Хіба Пегас — не спосіб її порятунку?» — «Про його роль у цій трійці». — «Здогадуюся». — «Якщо коротко, я хотів сказати, що життя неможливе без поезії. Тим більше, кохання». — «Я тобі пропоную іншу конфігурацію. Візир — Шехерезада — казка». — «Історії «Тисячі й однієї ночі»?» — «Історія передісторії «Тисячі й однієї ночі». Шехерезада, донька візира, стає дружиною царя...» — «Аби покласти край жінковбивству». — «І робить це, оповідаючи історії, — такі захопливі, що чоловік щоразу жадає продовження». — «І так упродовж тисячі й однієї ночі». — «Протягом яких вона народжує йому дітлахів». — «А він зрікається душогубства». — «Хіба ця байка не гідно вшановує роль мистецтва?» — «Це вже перехід від поезії до прози». — «Від лірики до епосу, поезія залишається. Це фобія, на яку ти страждаєш, помилково гадаючи, що, відмовляючись від лірики, зраджуєш поезію». — «Що пропонуєш?» — «Вслухайся в історії, що їх тобі оповідатиме...» — останнього я не розчув, позаяк саме тієї миті опинився в наступному павільйоні.

Китайський павільйон,

в якому герой п’є чай і слухає диспут філософів.

Хлюпотіла вода, долинав легкий награв шовкових струн, дихали вогнем пластикові дракони і вилися штучні рослини. Стояла полив’яна ваза з очеретяною ідилією. Було подано зелений чай із приємним терпким присмаком. Віддалік, за ширмами з грубого рядна, чапіли люди в кропіткій праці, складаючи дитячі іграшки і дорослі ноутбуки, порохотяги і телевізори і чимало іншої всячини. І текли велеводні Янцзи й Хуанхе. І пливли ними кораблі, вантажені крамом, — в Нью-Йорк і Нью-Джерсі, Лондон і Ліверпуль, Мадрид і Монако, Марокко і Рококо, Ромни і Рим, Прагу й Варшаву, Відень і Вудсток, Мілан і Гельсінкі, Київ, Донецьк і Калуш.

За сусіднім столиком точилася жвава бесіда.

— У нашому краї всі люди чесні.

— Люди чесні поготів.

— Якщо батько вкрав вівцю, син робить учинок надбанням громади.

— Чесність — щось інше: якщо батько вкрав вівцю, син це приховує. Коли син вкраде вівцю, батько теж це приховує з подяки до сина за те, що той змовчав, коли украв вівцю батько.

— Чесність — в іншому. В тому, щоб ані красти, ані не красти. Тоді все прийде в гармонію.

— Але що таке гармонія?

— Пропоную відкласти диспут до наступного разу — гармонія воліє окремої бесіди, а темою сьогоднішнього спілкування була чесність.

Я покинув їх чаювати далі, послідувавши прикладові, як мені здавалося, мудрішого з них, хоча всі