Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

зі мною. Він добре розумів, що символізує для мене невтішного й навіть трохи загрозливого сина. Він грав свою роль дотепно та зазвичай люб’язно. Лише в останні роки, після кількох відвертих суперечок, я став убачати в ньому джерело болю й трохи віддалився. Усі його зауваження тепер здавалися «шпильками». Моє життя минало, значного випробування, у яке я вірив, так і не відбулося, й Арнольдів легкий успіх дратував мене щораз більше.

Чи ставлюся я до нього як до письменника несправедливо? Можливо. Хтось казав, що всі письменники-сучасники — або наші друзі, або наші вороги; і бути об’єктивним до тих, хто живе у твою епоху, справді нелегко. Обурлива досада, від якої я не міг утриматись, коли бачив схвальні відгуки на Арнольдові книжки, мала, звісно ж, свої підлі причини. І все ж я кілька разів досить старанно намагався розсудливо поміркувати про цінність Баффінових робіт. Гадаю, найбільшу неприязнь я відчував до Арнольда через те, що він був базіка. Писав він, зрозуміло, дуже недбало. Але це була не повсякденна неохайна балаканина, а частина того, що дехто називав його «метафізикою». Арнольд повсякчас намагався взяти гору над світом, проливаючись на нього запашною водою з ванни. Такий усеосяжний вільнодумний імперіалізм розбігався з моїм власним набагато точнішим розумінням мистецтва, яке мало б стискати й рафінувати концепцію, поки від неї не залишиться майже нічого. Я завжди вважав мистецтво одним з аспектів добропорядного життя і, відповідно, таким само складним, як життя; тоді як Арнольд — мені шкода навіть казати це — вважав мистецтво «розвагою». І саме через це, попри дещо «міфологічну» помпезність, деякі критики всерйоз вважали його «мислителем». Арнольд ніколи по-справжньому не працював над своїм «символізмом». Він у всьому вбачав значущість, усе було нечітко окресленою частиною його міфології. Попри те що «в житті» Баффін був розумний чоловік, інтелектуал і затятий сперечальник, «у мистецтві» він виявився простаком, якому не вдавалося навіть розрізняти поняття. (Уміння розрізняти поняття — центральний елемент не лише філософії, а й мистецтва.) Причина цих невдач крилася, принаймні частково, в Арнольдовій палкій балакучій релігійності. На свій заплутаний лад Баффін був прихильником Юнґа. (Я не відчуваю до цього теоретика особливої неповаги, просто так сталося, що його твори здаються мені нечитабельними.) Для Арнольда як митця життя було суцільною витіюватою метафорою. На цьому, гадаю, мені варто припинити оцінювати його, бо вже чую, як у мій тон просочується отрута. Мій друг П. частенько вчив мене, що мовчання абсолютно потрібне з духовного погляду. Як митець, я вже й раніше шанобливо та інстинктивно зрозумів це, і мої знання дали мені право на презирство, яке я завжди відчував до Арнольда.

Мої стосунки із сестрою були значно простішими й набагато складнішими. Стосунки між братами й сестрами завжди складні, хоча й вважаються аж так само собою зрозумілими, що їхні простодушні учасники не завжди можуть збагнути, у яке павутиння любові і ненависті, суперництва і згуртованості потрапили. Як я вже пояснював раніше, я ототожнював себе з Прісциллою. Нажаханий біль, який я відчув у відповідь на Роджерове щастя, був лише захисною реакцією. Мене ображала безкарність, з якою цей чоловік зміг проміняти літню дружину на молоденьку дівчину. Можете не сумніватися, це мрія будь-якого чоловіка; але в цій ситуації я опинився на місці літньої дружини. Правду кажучи, моя симпатія до Рейчел якимось дивним чином розвинулась із симпатії до Прісцилли, попри те що Рейчел була геть інша — упертіша, розумніша й привабливіша. З іншого боку, Прісцилла дратувала мене так, що я вкрай лютився. Я взагалі не зношу плаксіїв і скигліїв. (Мене зворушило те, що Рейчел сказала про «вогонь». Лихо має висікати іскри, а не породжувати жаль до самого себе.) Тиша, яку я завжди так високо оцінював, це ще й уміння стиснути зуби у відповідь на побої. Сльозливих зізнань я теж не люблю. Читачі побачать, як швидко я заткнув пельку Френсісові Марло. І цим я теж відрізнявся від Арнольда. Баффін навіть стверджував, що це частина його письменницької «роботи» й повсякчас огульно заохочував людей жалітися йому на свої проблеми. (Він попрактикувався на Крістіан, коли вони вперше зустрілися.) Звісно ж, річ тут була в злісній цікавості, а не в співчутті, що й призводило часто до непорозумінь і майбутньої гіркоти. Арнольд був видатний «окозамилювач» для людей будь-якої статі. Я зневажав це. Повернімося до Прісцилли: я був страшенно стурбований її нещастями, але в жодному разі не хотів у них заглиблюватися. Я завжди дотримувався думки: щоб бути добрим сусідом, потрібно реалістично оцінювати свої межі як помічника. (Арнольдові цього відчуття точно бракувало.) Я не збирався дозволити Прісциллі впливати на мою роботу. І я не збирався «ставити на ній хрест», як учинила Рейчел. Людей не так легко знищити.

Турбота Крістіан про Прісциллу була, вочевидь, «непристойною», але тепер це вже перетворилося зі знущання на проблему. Я щораз більше схилявся до того, щоб відпустити все на самоплив. Крістіан не отримає викупу за свою заручницю, але не думаю, що це змусить її покинути мою сестру чи «жбурнути» її геть. Напевно, тут знову дався взнаки Арнольдів вплив. У деяких людей сила волі заміняє мораль. Арнольд називав це «хваткою». Коли Крістіан була моєю дружиною, вона витрачала свою хватку на те, щоб нападати й завойовувати мене. Чоловік менших масштабів капітулював би й дістав би натомість шлюб, який міг навіть виявитися щасливим. Частенько можна побачити чоловіків, які живуть щасливим життям під підбором і керівництвом (направду керовані, наче кораблі) жінок із залізною волею. Від Крістіан мене врятувало лише мистецтво. Моя витончена душа митця повстала проти цієї масової навали. (Вона була схожа на проникнення вірусів до організму.) Ненависть до Крістіан, яку я плекав усі ці роки, була результатом моєї боротьби за виживання та її зачинателем. Щоб здолати тирана, публічного чи особистого, потрібно навчитися ненавидіти. Однак тепер, коли мені ніщо не загрожувало і я спонукав себе бути об’єктивнішим, я помітив, як вдало, як розумно Крістіан себе організувала. Можливо, мою думку змінила новина, що вона єврейка. Я був уже майже готовий до нового змагання з нею, у якому з легкістю переміг би. Моїм фінальним актом вигнання нечистої сили стала б демонстрація прохолодної та навіть радісної байдужості. Але це все були заплутані думки. Головна ідея зосереджувалася в тому, що я був ладен повірити, наче Крістіан — ділова жінка і їй можна довірити догляд за Прісциллою, а мені — ні.

У світлі пізніших подій я схилився до того, щоб