Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

я став привілейованим затворником, тривожність моя слабшає, і мені вдається оцінити і сьогоднішню свободу, і колишнє поневолення. Щасливий той, хто достатньо усвідомлює проблему, щоб здійснити хоча б найслабші спроби перешкодити цій заклопотаності, що згасає. Імовірно, якщо у твоєму житті немає покликання, неможливо спромогтися на більше, ніж найслабші спроби.

Людська душа за своєю природою прагне захищати власне еґо. Зазирнувши до власної душі, ми легко можемо впізнати цю потужну, мов Ніагара, тенденцію, а її результат і так повсякчас виявляється публічно. Ми мріємо бути багатшими, привабливішими, розумнішими, сильнішими, обожнюванішими й зовні добрішими за будь-кого іншого. Я кажу «зовні», бо пересічна людина жадає справжнього багатства й зазвичай лише показної доброчинності. Тягар справжньої доброти інстинктивно оцінюється як щось нестерпне, а прагнення до неї можуть затьмарити інші, звичніші бажання, якими живе людина. Звичайно, зрідка й на найкоротшу мить навіть найщиріший з-поміж людей може забажати доброти. Будь-хто з митців відчуває її магнетизм. Я користуюся тут словом «добро» як завісою. Ми можемо пізнати те, що ховається під нею, але не можемо його назвати. Але від саморуйнування в хаосі дитячого егоїзму більшість із нас рятується не магнетизмом цієї загадки, а тим, що пишномовно називається «обов’язком», а точніше йменується «звичкою». Щаслива та цивілізація, яка привчає людей з народження вважати хоча б деякі з природних учинків еґо немислимими. За щасливих умов такого виховання вистачає на ціле життя, проте воно виявляється поверхневим там, де до справи беруться жахи: на війні, у концентраційних таборах, в огидній відлюдності родини та шлюбу.

Із цими роздумами я беруся до аналізу моєї нещодавньої (на той момент) поведінки, опис якої радо розгорну перед вами, шановний. У тому, що стосувалося Рейчел, я послуговувався сумішшю радше непристойних мотивів. Гадаю, усе змінив її емоційний лист. Листи — небезпечні механізми. Можливо, те, що вони виходять з ужитку, навіть на краще. Листа можна перечитувати й перетлумачувати нескінченну кількість разів, він розбурхує уяву й фантазію; лист наполягає, він з ентузіазмом дає свідчення. Я вже давно не отримував нічого, що скидалося б на любовного листа. Тому те, що це був саме лист, а не висловлювання viva voce[44], уже давало йому наді мною особливу владу. Ми часто вдаємося до важливих кроків у житті, опинившись у знеособлених умовах. Нам раптом здається, що ми символізуємо щось. Це може стати джерелом натхнення, а також способом знайти собі виправдання. Глибина листа Рейчел наповнила мене усвідомленням власної значущості, енергією, відчуттям, що я відіграю неабияку роль.

Крім того, як я вже казав, я був зворушений ідеєю перемогти Арнольда, не поділившись із ним таємницею. Такий інстинкт теж нерідко може змусити нас учинити кепсько. Якщо ми хочемо позбавити когось знань, ми хочемо принизити його. Моє обурення Арнольдом стосувалося не лише загалом нашої освяченої часом дружби. Воно було викликане також шоком, коли я побачив, як Рейчел лежить на ліжку в кімнаті з запнутими завісами й ховає обличчя під простирадлом. Саме тоді я відчув гостре співчуття до неї, яке — хоча й забруднене відчуттям зверхності, як, імовірно, будь-яке співчуття, — стало крихітним фрагментом помірковано чистих емоцій у всій їх суміші. Чи повірив я Арнольдові, який стверджував, що це був «нещасний випадок»? Напевно, повірив. Напевно, у темряві свого егоїстичного співчуття я все ж таки бачив Рейчел Арнольдовими очима: вона була дещо істеричною й не завжди правдивою жінкою середнього віку. Спілкуючись з одруженою парою, неможливо зберегти нейтралітет. Гаряча магнетична сила того, якими вони бачать одне одного, змушує спостерігача вагатися. А ще я, зрозуміло, ображався на Рейчел, бо вона змусила мене поводитися сміховинно. Нам важко пробачити людині, через яку постраждала наша гідність.

Із Рейчел мене пов’язували марнота й стурбованість, а ще заздрість (до Арнольда), співчуття, щось схоже на любов і, безумовно, періодична гра фізичного бажання. Як я вже пояснював, навіть тоді (особливої заслуги в цьому немає) я був байдужим до людського тіла. Я мимохіть і без виразного здригання стикався з тілами в переповнених потягах у метро. Але загалом не надавав значення цим зовнішнім оболонкам душ. Мої друзі мали обличчя, а все решта мене не займало й могло б навіть бути ектоплазмою. Від природи я не був ані візуалом, ані кінестетиком. Саме тому мені було цікаво виявити, що я хочу поцілувати Рейчел, що після значної перерви мені хочеться поцілувати якусь певну жінку. Почасти це переросло в збудження від можливості зіграти нову роль. Але, цілуючи її, я не думав про те, що робитиму далі. Те, що сталося потім, було ненавмисним і заплутаним. Звичайно, я цього не заперечував і розумів, що все матиме серйозні наслідки. Так і сталося.

Гадаю, що мені досі не вдалося зрозуміти, що такого особливого було в наших з Арнольдом стосунках. Імовірно, мені варто ще раз спробувати описати нашу дружбу. Я, як уже казав, «відкрив» його: спершу я був Арнольдовим покровителем, а він — моїм вдячним протеже! Пригадую навіть, що думав про нього як про домашнього песика (Баффін схожий на тер’єра). Ми мали навіть свої «собачі» жарти, які загубилися десь у часі. Але наші стосунки поступово отруїв його (публічний) успіх і моя (публічна) поразка. (Як важко найкращим із нас залишатися цілком байдужими до публіки!) Але навіть тоді ми дивовижно довго ставилися один до одного як джентльмени. Тобто я вдавав великодушність, а він — покірність, і частково ми й справді так почувалися. Таке симулювання — важлива деталь у житті недосконалих створінь. Правду кажучи, наші стосунки ніколи не були байдужими. Кидалося в очі, що ми весь час думаємо один про одного. Арнольд був (звісно ж, не в тому сенсі, як думає Френсіс Марло) найважливішим чоловіком у моєму житті. І це заслуговує на увагу, бо я мав чимало знайомих чоловіків, товаришів з офісу, як-от Гартборн чи Ґрей-Пелем, а також літераторів, журналістів, юристів і науковців, про яких тут не згадую, бо вони не відіграли жодної ролі в цій конкретній драмі. Без перебільшення можна сказати, що Арнольд зачаровував мене. Наші стосунки були шорсткими, не абсолютно «гладенькими», і це дарувало мені відчуття реальності. Наші розмови завжди викликали появу свіжих думок. До того ж, як це не парадоксально, часом Баффін здавався мені породженням моєї особистості, моїм заблудлим і незнайомим alter ego. Він змушував мене щиро сміятися. Я любив його комічне масне собаче лице та бліді іронічні очі. Він завжди був різкий, завжди злегка дражнився, завжди злегка нападав, завжди злегка (не можу уникнути цього слова) фліртував