Метт Хейг - Як зупинити час

— Якось вночі вона просто пішла. Ті, хто там були, казали, що зчинився гармидер… Уранці я прийшла — а її вже не було.

— Куди? Куди вона пішла?

Мері зітхає та думає. У неї сумне та спантеличене обличчя.

— Ніхто не знає. Нам не казали. Просто сказали, що її виписали, але насправді ми не знаємо. Так, звучить дивно, але ми не знали, що відбувається. Таке вже там місце — ніхто не знає нічого напевне.

Я не можу заспокоїтися. Я так давно чекав хоч на якусь надію, і вона прийшла. Прийшла лише на десять секунд та знов зникла.

— Куди ж вона могла піти? Може, вона натякала вам на щось? Мала ж хоч щось сказати.

— Я не знаю. Правда, я не знаю.

— Вона говорила про якісь місця?

— Вона багато мандрувала. Розповідала про місця, де побувала. Про Канаду.

— Канаду? Де саме? Торонто? Я був у Торонто.

— Я не знаю. Може й ні. Ще вона довго жила в Шотландії, думаю, бо вимова в неї була якась шотландська. Гадаю, вона багато мандрувала Європою.

— Може, вона у Лондоні?

— Чесно, не знаю.

Я відкидаюсь на спинку крісла. Мене охоплює полегшення від того, що Маріон жива чи принаймні нещодавно була жива, але одночасно і переляк за ті муки, яких вона зазнала.

Я думаю, чи знає про неї організація. Чи пробував хтось примусити її замовкнути? Може, Гендріх знає про неї, але не каже мені? Може, її хтось забрав? Інститут у Берліні чи ще хтось?

— Слухайте, Мері, — кажу я, перш ніж піти, — вам треба припинити говорити про минуле, чуєте? Це може бути небезпечним для Маріон, і це абсолютно точно небезпечно для вас. Думайте, згадуйте, але не говоріть. Говорити про ваш вік украй небезпечно.

Вона кривиться від болю, намагаючись змінити позу в кріслі. Спливла хвилина. Вона обдумує мої слова.

— Я кохала колись. Я кохала жінку, кохала до нестями. Розумієш? Ми таємно жили разом, двадцять років. Нам казали, що не можна говорити про наше кохання, бо це небезпечно. Небезпечно кохати.

Я киваю. Це зрозуміло.

— Настав такий час, коли єдиний спосіб почати жити — це говорити правду. Бути тим, ким ти є, — навіть якщо це і небезпечно.

Я беру її руку.

— Ви допомогли мені більше, ніж уявляєте.

До нас підходить медсестра та питає, чи не хочу я чаю. Я відмовляюся. А потім тихо питаю Мері:

— Ви колись чули про організацію «Альбатрос»?

— Ні. Мабуть, не чула.

— Так ось, що я вам хочу сказати: просто будьте обачніші, добре? Не говоріть про все це…

Я кидаю погляд на годинник на стіні: за чверть третя. За три години я маю бути в літаку.

— Поводьтеся обережно, — кажу я.

Вона хитає головою та заплющує очі. Я чую, як вона зітхає — тихіше за подих кота.

— Я надто стара, щоб боятися. І надто стара, щоб брехати, — вона нахиляється, бере свій ціпок та стискає його до білих кісточок, — і ти теж.

Я виходжу і дзвоню Гендріху.

— Томе? Як справи?

— Ти знав, що вона жива?

— Хто?

— Маріон. Маріон. Ти знайшов її? Ти знав, так?

— Томе, заспокойся. Ні, Томе, я не знав. Ти натрапив на слід?

— Вона жива. Вона була в лікарні в Саутоллі, а потім зникла.

— Зникла? Хочеш сказати, що хтось її забрав?

— Я не знаю. Може, вона сама втекла.

— З лікарні?

— Лікарні для божевільних.

Знов той самий листоноша йде тротуаром.

— Я не знаю, де вона. Але я не можу зараз летіти в Австралію, я маю її знайти.

— Якщо її забрали…

— Я не знаю цього напевне.

— Слухай, якщо її забрали, сам ти її не знайдеш. Послухай, я скажу Аґнес, щоб вона розпитала, що там і як у Берліні. Після Австралії це буде її головне завдання. Ми знайдемо її. Якщо її забрали, то зараз вона або у Берліні, або у Пекіні, або у Кремнієвій долині. Сам ти її не знайдеш. Ти жив у Лондоні, але не знайшов її.

— Я не шукав. Тобто я не приділяв цьому уваги.

— Бачиш, не приділяв уваги. Але тепер ми її знайдемо. А в тебе літак.

— Я не можу. Не можу.

— Томе, якщо хочеш її знайти, сконцентруйся. Їдь і приведи до нас свого друга, чуєш? Може, у нього є для нас інформація. Ти ж сам знаєш, як воно. Про альб треба розпитувати самих альб… Давай, сфокусуйся, Томе. Ти ж сам не знаєш, де вона зараз. А де твій друг, ми знаємо. І в Берліні теж знають. Маріон вдавалося вижити чотири сотні років — проживе іще тиждень. Давай, лети у Австралію, а потім — присягаюся тобі — ми разом її знайдемо. У тебе тепер є слід.

Я не можу розказати йому про Мері Пітерс, бо не хочу наражати на небезпеку жінку, яка точно ніколи не погодиться вступити в організацію.

— Я маю її знайти.

— Томе, ми її знайдемо, — я ненавиджу його так само сильно, як і вірю. Я багато разів у ньому сумнівався, але тепер я теж це відчуваю. Я відчуваю кожне слово, яке він вимовляє. — У мене передчуття. Я так багато прожив, що можу відчувати майбутнє. Я знаю, що ми вже поруч, Томе. Ти знов її побачиш. Але зараз, якщо хочеш врятувати свого друга, сідай у літак. Ти потрібен Омаї.

Розмова завершується, і я, як завжди, роблю те, чого хоче Гендріх. Бо він моя єдина надія. Іншої у мене немає.

Таїті, 1767 рік

Я мав підпалити село.

— Підпалюй! — волав Волліс. — Якщо хочеш повернутися додому, підпалюй ту бісову хату, Фрірзе! І решту теж!

Я тримав палаючий смолоскип у руці. Рука вже втомилася від ваги, а все моє тіло — від стояння. Опустити смолоскип було б легко, але я не міг підпалити хату. Я просто стояв там на чорному піску, а мешканець острова стояв навпроти та дивився на мене. Хлопець. Мовчки дивився. І нічого не робив. Просто стояв перед хатою та дивився на мене. Очі у нього були широко розплющені, і я бачив страх та виклик у його погляді. Він мав довге кучеряве волосся по груди, завішані безліччю прикрас, типових для місцевих жителів. Ну руках були кістяні браслети. Я б дав йому років двадцять, але я краще за будь-кого знав, що зовнішність може бути оманлива.

Кілька століть потому я дивився на того самого чоловіка на YouTube, він виходив з океану зі схожим поглядом: виклик та ніяковість.

Я не був святим, розумієте? Я