Метт Хейг - Як зупинити час

Боїться навіть телевізора. Але вона мила, тут нічого не можу сказати.

Мері Пітерс.

Я хитаю головою, намагаючись пригадати плітки, що ходили про зникнення Мері Пітерс, коли ми жили в Хакні. Це та жінка, з якою Роуз працювала на ринку. Її ще вічно лаяла стара місіс Адамс. Про неї казали, що вона взялася «нізвідки».

— Це ж треба! Бідолаха.

Дафна нарешті йде, а я кидаю свій візок у проході та вибігаю з магазину, дорогою шукаючи в телефоні розклад електричок у Сербітон.

Будинок для літніх прилаштувався далеко від дороги. Фасад щільно затуляють дерева. Я стою на тротуарі та намагаюся вирішити, що робити. На іншому боці вулиці йде листоноша, але, крім нього, тут взагалі нікого немає. Я глибоко вдихаю. Дивні ритми у цього життя. Таке неможливо швидко усвідомити. Треба десятиліття. Навіть століття. Ритми непрості, але вони є. Темп увесь час змінюється, усередині складних структур є окремі незалежні структури. Усе це збиває з пантелику. Наче коли вперше слухаєш саксофон Джона Колтрейна. Але якщо слухати довго, то починаєш помічати дещо знайоме. Зараз ритм життя пришвидшується, от-от має бути крещендо[132]. Усе відбувається водночас. До речі, це одна зі схем життя: спочатку нічого не відбувається, потім так само нічого не відбувається, а потім пауза стає надто довгою — і мають вдарити барабани. Щось має статися. І часто ти сам джерело цього «має». Ти стаєш його причиною. Ти робиш телефонний дзвінок та кажеш, «що не можеш більше жити цим життям та хочеш змінити його». Відбувається щось, що ти контролюєш. А наступна подія вже не піддається твоєму контролю. Це як третій закон Ньютона: дія породжує протидію. Коли починає відбуватися щось одне, активуються й інші події. Хоча іноді неможливо пояснити, чому саме щось відбувається. Чому, коли довго чекаєш автобуса, вони приходять усі одночасно і чому удачі та провали у житті завжди ходять разом. Але певні ритми є, і ми можемо лише за ними спостерігати та їх проживати.

Я глибоко вдихаю.

Будинок для літніх «Еш Грендж». На логотипі у них падаючий листок, схематичний, блідо-жовтий з блакитним. Давно не бачив такого депресивного логотипа. Сама будівля не відстає, хоча видно, що їй років двадцять, не більше: світло-помаранчева цегла, трохи затемнені вікна, стриманий дизайн. Узагалі усе це місце схоже на ввічливий евфемізм смерті.

Я заходжу.

— Доброго дня, — кажу я жінці крізь опущене для мене віконечко. — Я приїхав провідати Мері Пітерс.

Вона дивиться на мене та коротко всміхається. Професійна сучасна посмішка — думаю, до часів винаходу телефону таких посмішок не існувало.

— Це, мабуть, ви нещодавно дзвонили, правильно?

— Так, це я дзвонив. Том Азар. Ми були знайомі, — вона жила у Хакні, коли була трохи молодша.

Вона перевіряє щось на екрані комп’ютера.

— Так, сер, проходьте, вона з вами зустрінеться. Це сюди.

— Дякую, — я йду килимом у вказаному напрямку, наче кудись назад у часі.

Мері Пітерс дивиться на мене почервонілими слабкими від часу очима. Її сиве волосся робить її схожою на кульбабку. Під шкірою мапою таємних земель проступили судини. Так, вона постаріла, але це точно та жінка, яку я бачив у Хакні чотири сотні років тому.

— Я пам’ятаю тебе, — каже вона. — Пам’ятаю, як ти прийшов на ринок та побив того гидкого виродка.

— Містера Віллоу, саме так, — я згадую, як він упав у запашну хмару спецій.

— Так, його.

У її подиху щось рипить чи, може, шкрябає. Вона кривиться та проводить покрученим пальцем по бровах.

— Головний біль. Він приходить.

— Так, у мене вже починається.

— Іноді відпускає, але потім повертається. Мій нещодавно повернувся.

Вона вражає мене. Їй і досі є до чогось діло, а вона вже років двісті, як стара.

— Мені недовго лишилося, — каже вона, наче читає мої думки. — Тому я сюди приїхала. Тут я нічим не ризикую.

— Не ризикуєте?

— Мені лишилося роки два, мабуть.

— Ви не можете знати. Може, ще з п’ятдесят проживете.

— Сподіваюсь, що ні, — хитає вона головою.

— Як ви почуваєтеся? — питаю.

Вона всміхається, наче я пожартував.

— Відчуваю, що майже кінець. У мене безліч усіляких болячок. Лікар сказав, що мені лишилося тижні зо два, а значить, роки два чи три. Тому я буду тут у безпеці. Точно у більшій безпеці.

Щось тут не так. Якщо її й досі хвилює безпека, то чому вона говорить про свій вік іншим людям?

У кімнаті були інші старі. Вони сиділи у кріслах над кросвордами чи просто поглинуті спогадами.

— Ти був коханим Роуз. Вона говорила лише про тебе, я пам’ятаю. Я торгувала квітами поруч з нею та її маленькою сестрою. А вона — все про тебе. Том те, Том інше… Том усе. Після зустрічі з тобою вона ожила. Стала інакшою, можу тобі сказати.

— Я так її любив, — мовив я. — Така сильна… Найдивовижніша людина, яку я знав у своєму житті.

Вона співчутливо всміхається.

— Я у ті дні була сумною старою. Плекала власне розбите серце.

Вона обводить очима кімнату.

Хтось вмикає телевізор, і починається заставка шоу «Нове життя під сонцем»[133]. У ньому бере участь пара, яку показують у їхньому ресторані іспанської кухні, «Blue Marlin». Вони промивають мідії та помітно нервують перед камерами.

Погляд Мері повертається до мене. Вона задумана та ледь не тремтить через якісь свої думки.

— Я бачила твою дочку, — каже вона.

Це настільки вибивається з контексту, що я не розумію про що мова.

— Вибачте, що ви кажете?

— Твою дитину, Маріон.

— Маріон?

— Нещодавно. Зустріла її в лікарні.

У моєму мозку все вибухає. Отак завжди у житті. Ти довго чогось чекаєш — людину, почуття, інформацію, — а коли воно ось, просто перед тобою, ти не можеш навіть цього збагнути. Ця діра у моїй душі так звикла бути дірою, що не знає, як закриватися.

— Що?

— Психіатрична лікарня в Саутоллі. Я була на денному: просто божевільна стара, та й усе. А вона була там цілодобово. Ми познайомилися. Я не знала її, бо поїхала з Лондона за день до її народження.

— А як же ви дізналися, що це моя дочка?

Вона глянула на мене як на бовдура:

— Вона ж мені і сказала. Вона всім казала. Через це вона там і опинилася. Звісно ж, ніхто їй не вірив, бо вона була божевільна. Так вони думали, принаймні. А ще вона говорила французькою і багато співала.

— Що співала?

— Старих пісень. Старих, розумієш? І плакала, коли співала.

— Вона і досі там?

— Ні, вона поїхала, — хитає головою Мері. — Дивно усе сталося…

— У