Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

Угода з Ковпервудом обіцяла неабиякий зиск обидвом. А досвід попередньої співпраці переконував Мак-Кенті в тому, що його вигода буде забезпечена.

— Чи не приєднатися нам тепер до дам? — безтурботним тоном запитав Френк, беручи Мак-Кенті під лікоть.

— Так, так, певна річ, — весело погодився той. — У вас чудовий будинок, пане Ковпервуд, просто чудовий. І вибачте за відвертість, але такої гарної жінки, як ваша дружина, я ще зроду не бачив.

— Так, мені самому вона здається доволі привабливою, — відповідав Френк із найпростодушнішим ви­глядом.

22. Міські залізниці

Серед членів правління «Північно-чиказької залізничної компанії» був молодик на ім’я Едвін Кафрат — людина на рідкість далекоглядна. Батько Едвіна, поважний акціонер цього підприємства, залишив своєму єдиному синові у спадок об’ємний пакет акцій, а відтак і місце в правлінні компанії. Молодий Кафрат, не маючи великого досвіду в галузі міського залізничного транспорту, вважав, проте, що міг би на широку ногу розгорнути справу, якби йому не заважали. З п’яти тисяч акцій, випущених компанією, йому належали близько восьмисот. Але решта акцій розподілялися між акціонерами таким чином, що Кафрат не мав у правлінні впливу. Незважаючи на це, з першого ж дня своєї діяльності на новому терені і ще задовго до того, як Ковпервуд почав проявляти інтерес до цих підприємств, молодик вельми енергійно ратував за всілякі удосконалення. Його вимоги нових концесій, подовження існуючих ліній, хороших коней, облаштування опалювання у вагонах сприймалися старшими колегами лише як прояв юнацького завзяття та легковажності і незмінно отримували одностайну відсіч.

— То чим погані наші вагони? — обурювався Альберт Торсен, один із найстаріших директорів, у відповідь на звичайні протести Кафрата. — Не розумію, чим вони вам не подобаються. Я сам у них їжджу.

Торсен, огрядний, неохайного вигляду стариган років шістдесяти п’яти, тупуватий і нетямущий, але добродушний, був власником фарбувальної фабрики. І літо і зиму він ходив в одному і тому ж легкому вовняному костюмі сірого кольору, дуже пом’ятому, особливо на спині та на рукавах, постійно обсипаних тютюном.

— Може, саме тому вони і опинилися в такому стані, Альберте? — грайливо припустив Солон Кемпферт, один із його нерозлучних друзів, а тепер — член правління.

Жарт викликав схвальний регіт.

— Ну, вже не знаю. Я досить часто бачу там і всіх вас, джентльмени.

— Гаразд, якщо ви самі не тямите, то я вам поясню, що в них негаразд, — терпляче зауважив Кафрат. — Бруд — по-перше, холод — по-друге, вікна деренчать так, що не тільки розмовляти — думати неможливо. Рейки давно час міняти, а взимку від цієї смердючої соломи, яку там стелять на підлогу, просто з душі верне. Шляхи мостяться геть кепсько. Не дивно, що пасажири скаржаться. Я б на їхньому місці також скаржився.

— А мені здається, що справа зовсім не така ганебна, як ви це зображуєте, — заявив Оніас Скіннер, голова правління, шестидесятивосьмилітній дідуган із широким, пласким, як у китайського божка, обличчям, обрамленим кучерявими сивими бакенбардами. — Може, це і не найкращі вагони у світі, але це — хороші вагони. Деякі з них, безперечно, давно треба почистити та підфарбувати, але загалом вони ще можуть послужити, і не один рік. Природно, було б непогано оновити наш рухомий склад, але це ж потребуватиме значних витрат. А нові лінії, які ми все прокладаємо та прокладаємо, і довгі перегони за п’ять центів з’їдають всі наші прибутки.

Жоден зі згаданих перегонів не перевищував трьох миль, але пану Скіннеру всі вони здавалися непомірно довгими.

— Гаразд, тоді погляньте на «Південну компанію», — не вгамовувався Кафрат. — Не розумію, про що, власне, ви думаєте! У Філадельфії вже провели канатну дорогу. У Сан-Франциско — також. Кажуть навіть, що вже винайшли вагон, який приводиться в рух електрикою, а ми все ще продовжуємо ганяти туди-сюди цей мотлох, ці собачі буди, встелені соломою. Час, дідько забирай, уже взятися за розум!

— Ну, не знаю, — процідив крізь зуби пан Скіннер. — Мені здається, що справи «Північної компанії» йдуть не так уже й погано. Хіба ми мало зробили для розвитку доріг?

Члени правління — Солон Кемпферт, Альберт Торсен, Айзек Вайт, Ентоні Івер, Арнольд Бенджамін та Отто Метджес, дуже впливові, поважні джентльмени — сиділи мовчки, несхвально зиркаючи на Кафрата. Але останнього не так уже й легко було вгамувати. За кожної нагоди він знову брався за своє. В часописах також час від часу з’являлися цілком обґрунтовані нарікання на «Північну компанію», і це якоюсь мірою навіть тішило бунтівника. Може, хоч преса піділлє оливи у вогонь і змусить директорів взятися за розум.

Тим часом у результаті змови між Ковпервудом і Мак-Кенті «Північна компанія» вже втратила можливість отримувати нові концесії, подовжувати лінії та користуватися тунелем наприкінці Ла-Саль-стрит, але Кафрат цього ще не знав. Не знали про це й інші члени правління, проте справа була саме така. Мало того, Джон Мак-Кенті, прагнучи остаточно зганьбити керівництво «Північної компанії», вимагав від членів муніципальної ради, котрих він тримав на короткому повідку, за кожної зручної нагоди обурюватися станом конки в північній частині міста. На черговому засіданні муніципалітету хтось запропонував вимагати від «Північної компанії», щоб вона викинула на смітник всі свої старі вагони та замінила зношені рейки новими, що наробило чимало гармидеру. Як не дивно, конки на Південній і Західній сторонах мало чим відрізнялися від тієї, що існувала на Північній, але вони аж ніяк не викликали таких нарікань. Пересічні міщухи, не посвячені в хитрі махінації, до яких так часто вдаються з корисливою метою окремі особи, надзвичайно зраділи б настільки гарячій увазі до своїх інтересів. Будучи всього лише пішаками в цій грі, вони й не підозрювали, якою є справжня підоснова всіх цих турбот про їхній добробут.

Едісон між тим шукав серед акціонерів «Північної компанії» людей, котрі могли б бути корисними Ковпервудові, і врешті-решт зупинив свій вибір на Кафраті, визнавши, що цей молодик краще за інших може служити його таємним планам. І ось одного разу, наче зовсім випадково, він зіткнувся з ним віч-на-віч у клубі «Юніон-ліґ».

— Схоже, що вашу компанію, та й «Західну» також, чекають доволі помітні витрати, — недбало промовив Едісон, після того, як вони з Кафратом обмінялися кількома фразами.