Джон Дос Пассос - Менгеттен, Джон Дос Пассос

class="p1">— Я волів би одвезти вас додому… Якось аж чудно щоб ви їхали самі.

— Я вас прошу, як приятеля.

Вони навіть не потисли рук. Таксі кинув йому в обличчя хмарою пороху та ґазоліну. Він стояв на приступках, не охочий вертатися назад у галас і дим.

-----

Неллі Мак-Нійл сиділа сама біля столу. Насупроти неї стояв одсунутий стілець, що з нього щойно встав її чоловік, а на спинці висіла серветка. Вона дивилася просто перед себе, танцюристи немов тіні, пропливали їй перед очима. У другому кутку кімнати вгледіла Джорджа Болдвіна. Блідий і змарнілий він повагом, неначе хора людина, наближався до свого столика. Постояв якусь мить, уважно передивляючися рахунок, заплатив, а тоді почав розгублено водити очима по кімнаті. Мабуть, бачив її. Офіціянт приніс йому на тарілці решту й уклонився низько. Болдвін скинув похмурим поглядом на обличчя тих, що танцювали, повернувсь і пішов. Згадавши нестерпуче солодкі пахощі китайських лілей, Неллі відчула, як очі їй виповнилися слізьми. Діставши з срібної сумки записника, швиденько переглянула його, ставлячи хрестики срібним олівцем. За якусь мить звела погляд угору, стомлену шкіру її обличчя стягала огида. Вона поманила офіціянта. — Перекажіть будь ласка, містерові Нійлові, що місис Нійл кличе його. Він у барі.

— Сараєво, Сараєво… Там так хурделить, що аж дріт горить! — вигукував Беллок перед фрізом облич і склянок уздовж шинквасу.

— Слухайте! — сказав конфіденційно Джо О’Кіф, ні до кого зокрема не звертаючися. — Один чолов’яга, що працює на телеграфі, говорив мені, ніби неподалік од Сент Джона, Ньюфавленд, одбулося величезне бойовище на морі, і англійці затопили німецьку фльоту в сорок суден.

— Еге-ге! Це одразу спинить війну!

— Та її ж не проголошено ще!

— А звідки ви знаєте? Кабелі так перевантажені, що годі дізнатися про якісь там новини.

— А ви чули, що на Волл Стріт збанкротувало ще четверо?

— Мені казали, що хлібний ринок в Чікаґо зовсім знавіснів.

— Треба позакривати всі біржі, поки мине ця хуртовина.

— Може коли німці скинуть штани з Англії, вона дасть волю Ірландії.

— Але вони… Біржу, певно, закриють узавтра.

— Якщо у людини є капітал і голова на плечах, тепер саме час, щоб загрібати гроші.

— Слухайте, Беллоку, друже, я йду додому, — мовив Джіммі. — Сьогодні мій вільний вечір і я хочу скористатися з нього.

Беллок примружив одне око й п'яно помахав рукою. Голоси еластично гули в ухах Джіммі близько, далеко, близько, далеко. — Помирає як собака, марш вперед, сказав він. Він витратив усі гроші, зоставсь один четвертак. Розстріляли вдосвіта. Оголосили війну. Почалися військові виступи. І вони залишили його самотнім у його славі. Ляйпціґ, пустеля, Ватерльоо, де селяни, вишикувавшися лавами, стріляли й стрілянину ту чули навкруги… Не можу взяти таксі, піду пішки. Ультиматум. Військові з квітками за вухами, співаючи, мчать поїздами до різниць. І сором фалшивим усім етрускам, що дляються дома, тоді, як…

Коли Джіммі простував вкритою жорствою стежкою до шляху, хтось узяв його під руку.

— Ви не заперечуєте, якщо я піду разом з вами? Мені не хочеться зоставатися там.

— Звичайно, ходімо, Тоні. Я збираюся погуляти трохи.

Герф виступав великими кроками, дивлячися просто поперед себе. Хмари потемнішали, а небо світилося блідим молочним місячним сяйвом. Праворуч і ліворуч, поза фіялково сірими конусами дугових ліхтарів, темряву поцяткували кілька вогників, а попереду вставала жовтими й червоними невиразними накопиченнями заграва вулиць.

— Ви мене не любите, правда? — задихано спитав Тоні, після кількох хвилин мовчанки.

Герф пішов повільніше. — Я не досить добре знаю вас, але, здасться, ви симпатична людина…

— Не кажіть неправди. На це нема потреби… Я, певно, сьогодні ж вкорочу собі віку.

— Що це ви! Що сталося?

— Ви не маєте права спиняти мене. Бо нічого про мене не знаєте. Якби я був жінкою, ви не ставились би до цього так байдуже.

— А все таки, що завдає вам болю?

— Я просто збожеволію. Все таке жахливе. Коли я вперше зустрів вас увечорі з Рут, я думав, що, ми з вами заприятелюємо, Герфе. Ви видавалися таким приязним, так розуміли все… Я вважав, що ви такий, як я, але тепер ви стаєте черствим…

— Це, мабуть, через «Таймс». Та незабаром мене проженуть звідти, отож не турбуйтеся.

— Мені надокучили злидні. Я хочу успіху.

— Ви ще надто молоді. Певно, молодші за мене?

Тоні не відповів.

Вони йшли широким авеню, поміж двох шерегів почорнілих дерев’яних будинків. Повз них з скреготом і сичанням промчав жовтий, довгий трамвай.

— Ми, певно, у Флетбуші.

— Герфе, попервах я гадав, що ви такий, як я, але тепер ніколи не бачу вас без якоїсь жінки.

— Що ви хочете сказати?

— Я не розповідав про це нікому в світі… Еге, якби я тільки сказав… Ще дитиною, років так в одинадцять, дванадцять, або в тринадцять… я надто рано дозрів… — Тоні заридав. Коли вони проходили під ліхтарем, Джіммів гледів блискучі сльози у нього на щоках.

— Я і вам не розповів би, якби не був п’яний.

— Але таке буває чи не з усіма в дитинстві… Не варто вболівати.

— Лихо в тім, що я й тепер такий. Не можу кохати жінок. Намагався, намагався… Бачите, мене впіймали. Я відчув такий сором, що кілька тижнів не міг ходити до школи. Мати гірко плакала. Мені так соромно. Я боюся, що всі дізнаються про це. Завжди змагаюся, ховаю це, ховаю свої почуття.

— А може все це фантазія? Ви б пішли до психоаналітика.

— Я не в силі цього сказати нікому. Це тільки сьогодні, тому, що я п’яний. Шукав в енциклопедії… але про це нема навіть у словнику. — Він спинився, і, затуливши руками обличчя, сперся на ліхтар. — Про це нема навіть у словнику.

Джіммі погладив його по спині. — Не вболівайте так. Сила людей у такому самому стані, як і ви. А поміж акторів таких повнісінько.

— Я ненавиджу їх усіх! Вони не з тих, що я міг би кохати. Я ненавиджу й себе. А тепер, по сьогодняшній розмові й ви мене зненавидите.

— Дурниці! Мене це не стосується.

— Тепер вам відомо, через що я хочу собі вкоротити віку… О, це не по правді, Герфе, не по правді… Мені все життя не щастило. Почав заробляти на прожиток ледве скінчив школу. Був коридорним у дачному готелі. Моя мати жила в Лейквуді, і я відсилав їй увесь свій заробіток. Тяжко працював, щоб стати актором. Якщо про це дізнаються, буде величезний скандал.

— Алеж таке закидають сливе всім хлопчакам, і ніхто не докоряє їм.

— Якщо мені не дають якоїсь ролі, я гадаю, що тільки через це. Я ненавиджу всіх, таких як я, людей і гидую ними… І зовсім не хочу бути хлопчиком. Хочу виступати у визначних ролях. О, це пекельні муки… пекельні муки!

— Алеж ви опрацьовуєте