Анатолій Дністровий - Патетичний блуд, Анатолій Дністровий

оживає клямка, двері піддаються і до кімнати вливається смуга світла з блоку. Даша. Вона тихо заходить, зачиняє двері, замок двічі перекручується (розумна дівчинка) і напомацки підходить до мене. Дека, здається, заснув. Даша сідає на ліжко, яке під її вагою дико скрипить, пошепки запитує, де можна кинути халат. Залазить до мене. Морить на сон, але я пересилюю себе й гладжу її під ковдрою. Вона ще більш темпераментна, ніж у душовій. Це страшенно подобається і заводить. Руками показую, щоб мене посмоктала. Даша підкорюється, від її рухів ліжко ще більше скрипить, і я боюся, аби не прокинувся Дека. Вона сидить напівобертом і відчуває незручності. Беру її за таз і тягну до себе. Даша перекидає ногу через мою голову, всім тілом підтягується до моєї голови й легко опускається на мій рот. Губами занурююся в гарячу, вологу нірку, волосяна шубка поколює мені підборіддя. Кілька разів вона намагається затиснути мене в собі, від чого моє обличчя вкривається її соками. Даша сильно й пристрасно його ковтає, облизує, міцно стискає в руці, а іншою бавиться з помідорами. Даша, Даша, не проста ти дівчинка. Жодна з них мені ще не робила це так здорово. Я починаю шкодувати, що не під'їхав до малої раніше. Дека кашляє, Даша перелякано зривається і швидко залазить під ковдру. «Це Дека», — усміхаюся на її запитання. Дашу попускає, і вона також тихо сміється. Більше на нього не зважаємо й займаємося своїм, ліжко так скрипить, що Дека, певно, прокинувся. Потім ми розмовляємо, і я не знаю, котра година. Даша погладжує мене під ковдрою, але я страшенно хочу спати. Вона муркотить мені на вушко, запускає в нього свого язика, думаю, як її позбавитися, о, придумав: Даша, кажу їй, займися Декою, йому буде приємно. Вона замовкає, в темряві відчуваю, як напружено думає.

«Даша, не бійся», — шепочу й цілую в губи.

«Ти серйозно?»

«Серйозно, тобі сподобається, у нас із Декою завжди так — і жінкам подобається, ну, сміливіше».

Відчуваю, як Дека тамує дихання, певно, не спить. Даша підводиться, ліжко оживає диким скрипом, і переходить до Деки. Дякувати Богу, я так хочу спати, що вже мало розрізняю їхні голоси та сміх. Вони вовтузяться, а я вже бачу свій прекрасний і далекий Тибет, я хочу, аби мені приснилися його монастирі, монахи, селяни, їхня їжа, гірське повітря, засніжені гори, холодні потоки, а ще — мордяки клятих китайських окупантів. У мої мрії проривається голос Даші: Дека, не треба. Але голос мого друга одразу його підкорює: треба, Даша, треба. Нарешті — вона заспокоїться, а я зможу солодко заснути. І який ідіот тягнув мене за язика, щоб вона прийшла...

Уже другий день, як ми полюємо на підара-математика, вчора нам сказали, що він не ходить на пари, захворів. Я його вилікую, хай тільки мені попадеться. Дека каже, що я занадто збуджений. Ми заходимо в корпус математичного факультету, підходимо до розкладу і шукаємо аудиторію, де зараз може бути група математика. Несподівано ми бачимо його, він також стоїть біля розкладу й засмученим поглядом вивчає. Підрулюю, відтягую його вбік на кілька слів, але той лох одразу поводиться агресивно. Чуєш, вівця, не блатуй, попустися, перетремо і я тебе відпущу — кажу йому на вухо, але це мудило пручається, як дівчинка, і повторює: нам нема про що говорити. Ах ти, підар вошивий! Мене це настільки дістає, що я хапаю його під руку, а Дека під іншу, й ми волочимо козла в найближчий туалет. Він пручається і голосно вигукує, щоб йому дали спокій. В мене падає планка, і я починаю товкти його вільною рукою в коридорі на очах купи студентів. Нам вдається дотягнути дурбелика в парашу, закриняємо двері, і Дека тримає за ручку, аби ніхто не ввійшов. Математика попускає, він стає тихим і переляканим. Я відразу завдаю прямий у харю, і він вдаряється балдою об кахельну плитку, якою обкладено туалет.

«Недоношений, ти чьо малу мучиш?» — гуп, б'ю під дихало. Він сповзає, але я ставлю його на ноги. У двері туалету ламаються, Дека нікого не пускає і кричить: технічна перерва. Бліде обличчя математика вкривається червоними плямами, губи напружуються і тоншають, він нерозбірливо белькоче. З коліна даю йому по помідорах, він замовкає, застигає і знову сповзає по стіні. «Гнида, ти знаєш, що Юля від тебе вагітна?»

«Не від мене».

«Шо ти сказав?!» — даю боковий із правої. В нього починається істерика, в паніці він вигукує, що не може з нею бути, бо вона йому все розповіла, все про своє життя, що коли зустрічалася з ним, то спала і з нами, що вона просто ненормальна, що їй треба лікуватися, а залетіти вона могла від кого завгодно; пауза...

«До чого тут я? До чого? Я ж її любив. Хіба я винен, що вона така...» — плаче він і захлинається слізьми.

Ми з Декою оторопіло зиркаємо один на одного, не маємо жодних слів. Я кажу математику: вали звідси; він вибігає з туалету, як ошпарений. Повертаємося в общагу, мовчимо. Все набагато складніше, ніж думалося. Кажу, треба поговорити з Юлею, але Дека мене трохи роздратовано перебиває: «Досить про це». Ми завалюємо до мене, закурюємо. На магнітофон ставлю касету Doors. Дека виглядає страшенно потухлим. Не можу догнати — чого він гризеться. Юлі ми так і не допомогли, говорю ніби ненароком, але Дека на мої слова не реагує. Намагаюся жартувати й говорити на іншу тему, бо дратує парити себе тим, що не здатний змінити, бо це перетворюється на дешеву, хирляву скорботу, яку сам собі нагнітаєш. Я розповідаю Деці, як марудно тут живеться після того, як він виїхав до Чернігова, що Хо-хо став зовсім лінивим, зрідка проводить у рекреації гулянки, що дівчата стали менш розпущеними, а пиятики не такими гарячими й веселими, як були раніше. Може, бляха, ми дорослішаємо й стаємо занудними? як думаєш, старенький? Дека знову мовчить і це починає мене харити, бо я, врешті-решт, не з мумією розмовляю, а зі своїм другом. Обурююся з приводу цього, кажу: ти виглядаєш так, ніби у твоїй дупі гниє член, розслабся, ти й так нічого не змі...

«Я заберу її».

Від почутого я