Олександр Романович Бєляєв - Небесний гість, Олександр Романович Бєляєв

сюди почали привозити землю, дерева з корінням, будівельний матеріал для споруд… Нарешті, роботи закінчено. Минулої ночі відчалив останній пароплав. На острові лишились тільки робітники і служба експлуатації.

Так серед океану народилась ця технічна казка — новий острів, створений руками людини. Невже тепер усе це має загинути через якусь фатальну помилку?

Брайнт і Кін деякий час ішли мовчки. Брайнт здалеку бачив збуджені групи робітників. Так, цього ранку робота розладилась. Скрізь відбувалися літучі мітинги. Треба було своєчасно оволодіти громадським збудженням, заспокоїти гарячі голови. Робітники проходили мимо, запитливо заглядаючи в обличчя Брайнта і Кіна.

— А знаєте, містер Брайнт, мені здається, спускати водолаза вже нема рації, — сказав Кін.

— Чому?

— Тому що «сонячний годинник» зовсім зіпсувався. Подивіться на тіні. Так вони падають, коли сонце заходить. Значить, острів повернувся на дев'яносто градусів проти свого звичайного положення. Отже, немає ніякого сумніву, що якірний ланцюг…

— Ви, мабуть, праві, — відповів Брайнт.

Цей Кін міркує сьогодні краще, ніж він. Можливо, тому, що Кін не несе такої відповідальності.

— Треба негайно скликати мітинг. Найкраще на аеродромі. Розпорядіться, містер Кін.

За кілька хвилин над островом тривожно пролунав дзвін.

— Всі на аеродром! — горлав Кін.

— Всі на аеродром! — повторювали за ним стривожені люди.

Вони поспішали до сигнальної вежі, біля якої вже стояв Брайнт.

Перед тим як зійти на високу трибуну, Брайнт спитав Кіна:

— Чому ви не оповістили через гучномовець?

— Радіостанція не працює.

— Чому?

— Радист скаже вам потім. Не будемо гаяти часу, бо в цього натовпу може увірватися терпець, — мовив Кін.

Брайнту не сподобалося, що Кін починає брати ініціативу в свої руки, розпоряджатись подіями і навіть ним, Брайнтом.

Та сперечатись було ніколи. Натовп справді хвилювався, гомонів. Брайнт піднявся на вишку. Морське повітря війнуло йому в лице. Аеродром був такий великий, що все робітниче населення острова здавалося маленькою купкою, яка розташувалася, щоб краще бачити і чути промовця, трохи віддалік од вишки. Темні постаті людей відбивалися, мов у дзеркалі, на блискучій поверхні аеродрому.

З вишки було видно весь острів. І Брайнт окинув його таким поглядом, як дивляться на щойно померлу близьку людину: риси обличчя її ще не змінились, але життя вже відлетіло з тіла…

У своїй промові Брайнт закликав до спокою,

— З островом справді трапилася велика біда: ланцюг, поки що невідомо з якої причини, порвався, і острів став плавучим. Але особисто нам не загрожує ніяка небезпека. Потонути острів не може. Ми знаходимось у дуже жвавій ділянці океану. В нас є запаси продовольства і води. Радіостанція розішле сигнали біди, і через кілька годин нас підберуть. А може, і підбирати не треба буде. Я гадаю, що потужний океанський пароплав зможе взяти нас на буксир і доставити на місце. Розірваний ланцюг зваримо, і все буде гаразд.

Певно, промова справила хороше враження. Робітники розійшлися, розмовляючи жваво, але вже спокійно. Чути було навіть жарти й сміх.

Подія, що здавалася такою страшною спочатку, перетворювалась на кумедну пригоду, про яку потім колись можна буде весело розповісти своїм друзям за кухлем пива.

Брайнт зійшов униз. Його вже чекав заклопотаний радист.

— Що у вас трапилось? Чому не працює радіостанція? — накинувся на нього Брайнт.

— Генераторні лампи перегоріли, — відповів радист.

— Чому не замінили запасними?

— Вони виявились непридатними. Так, так, геть усі.

— Хто ж їх приймав? — допитувався Брайнт. — Хто перевіряв?

— Я. І тоді вони працювали. Лампи хтось зіпсував, очевидно, після того, як їх прийняли.

— Зловмисно?

— Напевно, — відповів радист. Брайнт полегшено зітхнув.

— Добре. Складіть акт і принесіть мені. Про те, що радіостанція не працює, нікому не кажіть. Чуєте? Найсуворіша таємниця. Можете йти. Стривайте. Оживити аварійний передавач ніяк не можна? Ну, гаразд, ідіть.

Так, Брайнт зітхнув полегшено. В нього буде документ, який підтвердить, що на острові діяла рука шкідника. О третій має прилетіти Денхем. Він уже не знайде острова і про це, звичайно, одразу ж оповістить усіх.

Пожвавлення змінилося пригніченістю. Мляво пообідали, мляво розійшлись на роботу. І яка безглузда робота! Розставляти меблі, якими, може, ніхто не користуватиметься, фарбувати кіоски, в яких ніхто не торгуватиме…

З третьої до п'ятої години Брайнт і Кін не спускали очей з неба — чи не з'явиться десь амфібія Денхема. Але блакить неба була чиста. Кіну причувся віддалений гул моторів, та він скоро стих.

О шостій годині вечора над обрієм на північному заході появилась темна смуга. Дув вітер. Вітер приніс туман. Тіні зникли. Похоронно пролунав дзвін.

Брайнт повернувся в свою кімнату і знесилений сів у крісло. Він відчував таку втому, то не міг примусити себе підвестися, щоб узяти скриньку з сигарами, хоч йому й хотілося курити. У відчинене вікно вривався туман. Він був такий густий, що не видно було стовбурів пальм, які стояли за десять метрів від дому. Розмірені удари дзвону пригнічували, але від них нікуди було дітись. Туман… Вологий, гарячий туман…

Різко задзвонив телефон.

Брайнт несподівано швидко підвівся, забувши про втому і апатію, і підійшов до телефону. Кін хриплим голосом кричав:

— Нещастя… містер… Холодильні установки не працюють… Аварія. Я зараз буду у вас…

Брайнт повісив трубку, взяв по дорозі скриньку з сигарами, знову вмостився в кріслі, але сигару так і не запалив.

Холодильники не працюють. Це означає… Це означає, що крижаний острів тане. Тане, мов айсберг. І якщо їх не врятують найближчими днями — вони загинуть…