Олександр Романович Бєляєв - Небесний гість, Олександр Романович Бєляєв

Настала гнітюча тиша. Рокіт моторів здавався зловісним. Амфібія кружляла, мов лелека, що прилетів у старе гніздо і замість знайомої домівки знайшов голе місце.

Денхем хруснув пальцями і хриплим, чужим голосом спитав:

— Що ж нам робити?

— Подумати про себе. У баках лишилося зовсім мало бензину, — злісно відповів борт-механік, і в цьому тоні механіка Денхем відчув докір собі, більш ніж докір, — обвинувачення.

Бейлдон глянув у вікно. На водній гладіні, наче навмисно, не видно було жодного пароплава, жодного димка.

«Яке щастя, що ми летимо на літаку-амфібії, — подумав журналіст. — Коли скінчиться бензин, ми зможемо спуститися на воду. Розішлемо сигнали біди, і нас підберуть. Ми перебуваємо на пожвавленому морському шляху. Наше становище не таке вже й погане. А от бідолашний Денхем — пропаща людина… Йому не піднятись… Але яка сенсація…»

— Містер Денхем, дозвольте послати радіотелеграму про те, що острів зник?

Денхем глянув тьмяними очима на Бейлдона, помовчав, ніби не розуміючи запитання, потім гостро відповів:

— Ні! — і непевною ходою подибав у кают-компанію. «Оце впертий! Невже він сподівається, що його острів вирине з морського дна?»

— Чому ж «ні»? — не вгамовувався Бейлдон, ідучи за Денхемом.

Денхем не відповідав. Він важко сів за великий обідній стіл і обхопив голову руками. Обличчя його вмить постаріло.

Амфібія все кружляла. Мотори почали захлинатися.

Раптом Денхем стукнув по столу кулаком, підвівся, нервово заходив по каюті і заговорив наче божевільний:

— Так, так, так. Це витівки Вейса. Проклятого Вейса. Це злочин. Острів загинув, лишається рятувати честь. Ні, острів не загинув. Він не може так швидко потонути. Острів зірвався з якоря. Його треба розшукати. Далеко він не міг запливти… Летіти па розшуки.

— Куди? Та в нас і бензину нема.

— Куди? Та в нас і бензину нема, — луною обізвався Денхем. — В такому разі негайно розіслати сигнали біди. Радирувати всім. Повідомити в Америку, в Штати. Спішно організувати розшуки… Покликати на допомогу близькі пароплави…

— Давно б так! — радісно вигукнув Бейлдон і побіг в радіорубку. Його газета раніше за всіх матиме сенсаційне повідомлення.

Ранок видався чудовий. Права рука Денхема, виконавець робіт по будівництву острова інженер Брайнт, прокинувся від дзвону будильника, як завжди, о шостій, схопився з ліжка і пішов у ванну. Цієї пори сонячний промінь, який падав з вікна, завжди освітлював мідну колонку. Брайнт увійшов у ванну і зупинився, здивований: сонце освітлювало половину мармурової ванни. «Мій будильник зіпсувався», — подумав Брайнт і плюхнувся у воду, як морж. Повернувшись у свою кімнату, він подивився на кишеньковий годинник. Шість годин п'ятнадцять хвилин ранку. Якесь незрозуміле явище. Брайнт заглянув у вікно. Сонце світило ще досить низько над обрієм, як йому й належало в цю пору, проте стояло не за радіощоглою, а десь ліворуч, серед стовбурів пальмового гаю. Сюди воно підбивалось не раніше десятої ранку, але тоді воно сяяло значно вище, на висоті пальмових крон. Брайнта охопила невиразна тривога.

Він швидко одягся, нашвидкуруч поснідав і вийшов з дому, міркуючи над дивним явищем. Біля самих дверей Брайнт зустрів інженера Кіна, невисокого моторного юнака в білому костюмі і пробковому шоломі. Обличчя його було стурбоване.

— А я до вас! — вигукнув Кін. — Ви помітили, містер Брайнт, що тіні на острові пересунулися, наче сонце зробило несподіваний стрибок? Ми на плавучому острові, який тільки ланцюгом і якорем був прикріплений до дна.

Почувши слово «був», Брайнт зблід і зупинився вражений і водночас зніяковілий. Як йому першому не спало це на думку? От що значить бути занадто впевненим у «непорушності» штучного острова! Брайнт оволодів собою і сказав напрочуд спокійно:

— Так, хто б міг подумати! Якір вагою у багато тисяч тонн. Ланцюг, крізь кожне кільце якого може пройти трамвайний вагон. І всі ці дні — повний штиль в океані. Погодьтесь, що розрив такого ланцюга, багато разів випробуваного, при даних умовах погоди — явище майже таке ж загадкове, як і чудо біблейського Ісуса Навіна.

Кін знизав плечима:

— Все здається загадковим, поки ми не дізнаємося про причину. Одне кільце ланцюга могло бути погано зварено… Сильні підводні течії, може, айсберг…

— Ми відчули б поштовх… Треба негайно спустиш водолаза оглянути ланцюг.

Вони йшли серед пальмового гаю. Легенький вранішній бриз погойдував широке, жорстке листя, і воно шелестіло, як сухе. Під ногами тріщав золотавий пісок, змішаний з дрібними черепашками. Зеленіли газони, линули пахощі квітів, дзюрчали фонтани. Ще рожевуваті сонячні промені плямами вкривали зелений килим.

Брайнт зітхнув, зупинився і озирнувся навкруги, щоб окинути весь острів одним поглядом. У прямокутник, наче в раму, було вправлено дзеркальний еліпс аеродрому. По кутках розташувались обслуговуючі будівлі. В одному кутку — облицьований білим мармуром, наче зітканий з мережив, з балконами, нішами, балюстрадами, майданчиками — стояв готель для пасажирів. У цьому ж будинку містилися квартири для адміністрації, радіостанції. В другому кутку — холодильні установки і будинки для робітників та службовців. У протилежній стороні острова — ангари, майстерні, склади пального, запасних частин, готель для льотного складу. І в четвертому кутку — електростанція, опріснювальна установка і склади провіанту. А в пальмових гаях — тенісні майданчики, кіоски з морозивом, фруктовими водами, журналами, газетами, листівками, альтанки, бельведери, гроти…

Усе було готове приймати гостей розпещених, вимогливих, вередливих, але з товстими гаманцями.

Скільки на все це було покладено праці, винахідливості, зусиль і навіть людських жертв!

Острів споруджували на очах у Брайнта. Тут місяцями стояли великі океанські судна з понтонами, пересувними кранами, трубами… Працювала ціла армія водолазів…

Коли острів уже піднявся над водою,