Осип Фадєєвич Назарук - Роксоляна, Осип Фадєєвич Назарук

Страх перед мужем обхопив її. Зразу легкий, опісля дужчий. Перед ним і перед усім тим чужим оточенням, в яке попала. Але разом з тим страхом вродилася в ній дивна приємність, якесь миле почування таємниці, яка лучила її в думці зі сином. О, відтепер не чулася вже самотня в сій палаті, навіть як не було б у ній мужа! Мала сина, свого сина!

Крім інстинктової прихильності до плоду свого лоана, пробудилася в ній також ідеальна, майже містична любов до дитини, що оточила її, як золотистий янтар оточує мурашку.

Напів у гарячці чула, як до кімнати входив падишах, як тихо підступив до її ложа, як присів біля нього і ніжними словами говорив щось до неї. Вона держалася йіго руки і щось говорила до нього. Говорила про сина і про те що свято його обрізання мусить бути дуже велике та що на нім мусить бути могутній володар з її країв…

Султан усміхався ласкаво й успокоював її, щозапросить наймогутнішого з сусідів.

Сулейман додержав слова.

Крім звичайних запрошень, до намісників і вельможів вислав сим разом також запрошення до великого венецького дожі Андрія Грітті. Турецький посол, весь одягненій у золото, впроваджений 12 членами Великої Ради на заседання венецького сенату, заповів свято обрізання первородного сина Роксоляни й запросив дожу як гостя до Стамбула Старенький дожа оправдався своїм віком і далекою доргою, але прирік вислати окреме почесне посольство під проводом свого найстаршого сина[64].

В означений день зачалося свято обрізання Стефана.

Був гарячий ранок, коли Сулейман з усім своїм двором доїздив до гіпподрому. На його північній часті, біля Мехтерхане, де стояла музика, піднімався великиї трон на лазурових стовпах, під золотим балдахіном, весь покритий найдорожчими матеріями. Кругом лишался чудові намети найріжніших красок. А як султан доїздів до Арслянхане[65], підійшли до нього пішки з великой почестю два везири, Аяс-баша й Касім-баша. На середні гіпподрому привітав його великий везир Агмед-баша в оточенні всіх агів і беглербегів. Пішки товаришили султанові, що сам-оден їхав на коні, аж до престола, котрий стояв між здобутими тронами й наметами ріжних володарів, перевищаючи їх своїм блеском. Під оглушаючий звук музики

Сулейман сів на престол, а світські і духовні достойники тиснулися до нього з дарами й цілували руки його.

Другого дня допущено до поклону султанові посольства курдійських емірів і чужих держав. Найпишніше виступило надзвичайне посольство Венеції під проводом сина самого дожі, Альойзія Грітті.

Се посольство просило послухання й у султанки, матері принца, й було допущене за дозволом султана.

Велике було здивування султанки Ель Хуррем, коли між пишно одягненими вельможами Венеції, котрі стройними рядами ждали на неї, стоячи в її будуарах, побачила свого учителя зі школи невольниць. На хвильку стала в ходу зі здивування і зібрала всю свою силу волі, щоб не змішатися. Влекшили їй се, немов на команду в оден такт, глибоко похилені перед нею голови венецьких вельмож і сенаторів, котрі стояли в такій позиції, аж поки вона не перейшла салі і не сіла на своїм високім кріслі, так густо садженім перлами, що дерева на нім зовсім не було видно.

Сідаючи на престіл, запримітила, як Річчі давав незначно знак молодому синові дожі, котрий зараз виступив наперед і зачав промовляти до неї. Зрозуміла, що Грітті тільки формальний провідник посольства, а в дійсності кермує ним досвідчений Річчі, котрий за той час дуже подався й обличчя його стало ще більше сухе, ніж було.

Церемонія привітання тривала коротко. Султанка подякувала за відвідини й желания та поручила посольство опіці Аллага в поворотній дорозі додому, що на обличчях турецьких улемів викликало нетаєне вдоволення і радість.

Коли вставала з престола, взяв Грітті з рук її бувшого учителя невеличку шкатулку, оббиту білим як сніг саф'яном з золотим замочком, обв'язану зеленими стяжками, і вручив їй особисто як дар, кажучи, що інші «скромні дари» венецького сенату знайде в кімнатах своїх.

Була така зацікавлена тим, що може бути в тій шкатулці, що не промовила ні слова, тільки усміхом і похиленням голови подякувала за дар і вийшла.

Прийшовши до своїх кімнат, відітхнула і зараз відчинила шкатулку. Був у ній нашийник з брильянтів і перстень з туркусом, Але скоро замітила, що шкатулка мала подвійне дно. Коли висунула його, побачила мініятурну книжечку в оправі зі щирого золота й емалії.

Витягла й отворила.

Було се — Святе Письмо, таке саме, яке бачила у свого батька, тільки в маленькім форматі. Менше була б здивувалася, якби той сам дар дав їй мусульманин Абдуллаг, ніж Річчі, котрий так глумливо усміхався, коли говорив про церкву і віру.

«Що се має значити?» — запитала себе. Подумала, що, може, Річчі перебув якийсь допуст Божий і змінився. Бо що то він порадив синові Грітті дати їй такий дар, того була певна.

Якби Річчі не вручив їй був того особлившого дару, була б його через Абдуллага завізвала на окрему розмову, як свого бувшого учителя. А так — не хотіла викликати підозріння.

Мужеві показала той дивний дар, але сама більше не заглядала до нього, бо вже за першим разом та мала книжечка тяжіла їй у руці й викликала якийсь тягар на серці.

Велич і дорогоцінність дарів, які звезено щасливій матері принца, перевищала все, що бачили в Стамбулі при нагоді таких і подібних свят. Iндійські шалі та мусліни, венецькі атласи, єгипетські дамасті, грецькі делікатні, як пух, матерії, срібні миси, повні золотих монет, і золоті посуди, повні дорогого каміння, лазурові полумиски і кришталеві чаші, повні найдорожчих родів цинамону і галок та