Рей Бредбері - Смерть — діло самотнє

— Я?! Невже ви думаєте…

— Не думаю, вгамуйтеся. І не витріщайте так свої кролячі очі. Ось я вам зараз щось покажу.

Крамлі підійшов до книжкової полиці на стіні (книжки у нього були навіть тут, на кухні), взяв грубезний том і кинув його на стіл.

То були «Вибрані п'єси Шекспіра».

— Безпричинна зловмисність, — сказав він.

— Що-що?

— У Шекспіра її скільки завгодно, і у вас, і в мене, і в кожного. Безпричинна зловмисність. Це вам ні про що не каже? Іншими словами, людина чинить усяку мерзоту без будь-яких видимих мотивів. Або ж ми не можемо їх добачити.

— Люди не стають мерзотниками ні з сього ні з того.

— О боже! — Крамлі тихенько пирхнув. — Який же ви наївний. Та добра половина справ, що їх ми розбираємо у відділку, саме такі: хто їде на червоне світло й убиває пішоходів, хто лупцує дружин, хто стріляє в друзів, і ніхто навіть не може пригадати, з якого доброго дива він це робив. Мотиви, звісно, завжди є, але вони так глибоко сховані, що потрібна вибухівка, аби видобути їх на світ божий. А коли негідник такий, якого ви намагаєтеся знайти зі своїми сміховинними резонами й кульгавою логікою, то годі й сподіватися викрити його. Ніяких мотивів, ніякого підгрунтя, ніяких даних. І поки ви не прив'яжете щиколотку до гомілки, гомілку до коліна, а коліно до стегна, він спокійнісінько гулятиме собі на волі.

Страшенно потішений, Крамлі сів і налив собі ще кави.

— А ви ніколи не замислювались, — раптом спитав він, — чому на кладовищах немає вбиралень?

Я аж рота роззявив.

— Ох ти ж! Ніколи про це не думав! Та тому, що мерцям вони ні до чого. Хіба що… Хіба що коли пишеш новелу в дусі Едгара По, де труп опівночі встає з домовини, бо йому захотілося в туалет.

— Ви збираєтесь про це написати? Ого, тепер уже і я роздаю сюжети.

— Крамлі!

— Починається, — зітхнув він, одсуваючись на стільці.

— Ви вірите в гіпноз? У повернення в минуле в гіпнотичному сні?

— Ви й так добрий сновида…

— Прошу вас… — Нарешті я зібрався з духом. — Я ось-ось зсунуся з глузду. Поверніть мене в минуле. Відішліть назад.

— Боже милостивий! — Крамлі підхопився на ноги, одним духом вихилив свою каву й метнувся до холодильника по пиво. — Куди ж вас відіслати, крім дурдому?

— Я ж зіткнувся був з тим убивцею, Крамлі. А тепер хочу зіткнутися з ним знову. Тоді я намагався уникнути його, бо він був п'яний. Він сидів позад мене в останньому нічному трамваї, що йшов до моря, і тієї ж таки ночі я натрапив на мертвого старого в лев'ячій клітці.

— Немає доказів.

— Доказом були ще якісь його слова, але я їх забув. Якби ви змогли повернути мене назад, щоб я знову проїхав у тому трамваї в грозу й почув його голос, я б упізнав, хто він такий, і вбивства припинилися б. Невже ви цього не хочете?

— Ну певне, а коли я силою гіпнозу оберну вас на собаку-шукача і ви прогавкаєте мені ім'я вбивці, я піду й заарештую його, еге ж? Мовляв, ану йди сюди, поганий чоловіче, мій друг письменник почув твій голос у гіпнотичному сні, і ніяких доказів більш не треба. Ось наручники. Заклацни їх на собі!..

— Ну й чорт з вами. — Я встав і перекинув свою чашку з кавою. — Сам себе загіпнотизую. Скільки там того діла. Як воно зветься — самонавіяння? «Наказую тобі: роби те й те», так?

— Ви не маєте досвіду й не знаєте, як це робиться. Сядьте, бога ради. Я допоможу вам знайти справжнього фахівця. Стривайте! — Крамлі якось дивно засміявся. — А як щодо А. А. Шренка, гіпнотизера-практика?

— О боже, — аж здригнувсь я. — Не кажіть такого навіть жартома. Він потопить мене в Шопенгауері, Ніцше, в Бертрановій «Анатомії смутку», і я вже ніколи не випливу. Це повинні зробити ви, Елмо.

— Я повинен вирядити вас додому й лягти спати.

Він лагідно підштовхнув мене до дверей.

Раптом я обернувся, повів очима навколо й засміявся.

— Слухайте, я оце тільки помітив. У вас же немає телевізора. І не збираєтесь придбати?

— Щоб дивитись у вечірніх новинах, як людей збивають машинами, ріжуть і гвалтують? Чудова розвага!

Крамлі наполіг на тому, щоб відвезти мене. По дорозі, втупивши очі вперед, у темне майбутнє, він сказав:

— Не бійтеся, синку. Більш нічого не станеться.

Крамлі помилився.

Але, звісно, минув якийсь час.

Я прокинувсь о шостій ранку, бо мені знов причулися постріли з отих тридцяти шести рушниць.

Та то був лише гуркіт руйнування, що долинав від помосту, де робітники, мов дантисти, заходилися видирати з грунту величезні зуби паль. І чого це, подумалось мені, руйнівники починають так рано? А що то за стрілянина? Мабуть, їхній регіт.

Я прийняв душ і вибіг з дому саме вчасно, щоб зустріти величезний вал туману, який сунув з боку Японії.

Попереду, на пляжі, стовбичили діди з трамвайної станції. Це я вперше побачив їх від того дня, коли ми з Крамлі приходили питатися про їхнього зниклого товариша, Вільяма Сміта.

Вони спостерігали, як гине поміст, і, дивлячись на них, я відчував, як валяться підпори в їхніх тілах. Старі стояли, мов закляклі, тільки ледь ворушили губами, так наче жували гумку чи збиралися виплюнути з рота тютюн. Та ще руки їхні ледь посіпувались, безпорадно звисаючи по боках. Я знав: вони теж знають, що як тільки не стане помосту, то вже не довго залишиться чекати й того часу, коли з гудінням приїдуть дорожні машини, заллють асфальтом трамвайні колії і хтось заб'є дошками станційний павільйон, вимівши звідти рештки