Едуард Ісаакович Ростовцев - «Привид» не може втекти

Він ще з першого разу запам’ятав її і літери на номерному знаку — «СКВ» — індекс легкових машин, які перебувають в особистому володінні сосновських громадян. Не так часто в їхній провулок заїжджають машини… Коли він побачив цю машину вперше? За кілька днів до пожежі, числа і точно не пам’ятає. Але було це вдень. Він саме йшов на роботу — мав їхати приміським поїздом о 15.40. Коли виходив і з двору, машина тільки в’їхала у провулок і зупинилася біля сусіднього будинку, з неї вийшов чоловік середнього віку і подався назад до Залісної вулиці. Яцишин ішов за ним слідом і бачив, як чоловік звернув на Залісну й почав роздивлятися номери будинків. Яцишин навіть хотів наздогнати його, спитати, кого шукає, щоб допомогти. Та саме в цей час того зустрів другий чоловік, трохи старший, і вони пішли у двір будинку № 47.

Про все це Яцишин згадав уночі напередодні пожежі, коли знову побачив у провулку «Волгу». Подумав, що до машиніста гості приїжджають, а машину чомусь у чужому провулку ставлять. Потім він закурив останню перед сном цигарку. Курив надворі, бо в хаті жінка не дозволяла. І ще не докурив, коли почулися квапливі кроки в провулку. Якісь люди поспішали із Залісної вулиці. Далі він почув нетерпляче клацання дверної ручки машини, і хтось нервово вилаявся. © http://kompas.co.ua

— Спокійно, спокійно, — озвався інший, хриплуватий голос. — Підніми дверцята трохи вгору, вони заїдають.

Знову заклацала ручка, і молодший голос, зриваючись од хвилювання, сказав:

— Не можу відчинити. Спробуйте ви.

— Спокійно, спокійно, — повторив хриплуватий. — Побережи нерви — тобі машину вести… От і відчинилися.

Ця розмова видалася Яцишину дивною. Він підійшов до хвіртки, виглянув на вулицю, але ті двоє уже сіли в машину. Яцишин побачив тільки, як, зірвавшись з місця, «Волга» помчала до Залісної вулиці і зникла за поворотом. Коли він зайшов до хати, було чверть на першу. Жінка вже спала. Яцишин теж ліг і скоро заснув, бо натомився за день. Пострілів не чув, не чув, як били в рейку на тарному складі облспоживспілки; його розбудили тільки сирени пожежних машин. От і все, що він може сказати. Не виключено, що йому тільки здалося, ніби ті двоє поводилися підозріло. Слідству видніше…

Подякувавши Яцишину, Наталя одразу ж подзвонила в резерв провідників і встановила, що в червні у Яцншина було кілька поїздок з денним приміським поїздом — дев’ятого, вісімнадцятого і двадцять третього. Після цього вона пішла до Лежнєва.

Той прочитав свідчення Яципшна, вирвав з настільного блокнота чистий аркушик і червоним олівцем написав великими літерами «18 червня».

— Це було за три дні до пожежі, — впевнено сказав він. — Саме вісімнадцятого червня Яцишин побачив блакитну «Волгу». Зверніть увагу на цю дату. Вісімнадцятого червня в Сосновському побував Енкель-Мельников; тоді ж він зустрівся з «Привидом» і тоді ж до Ганни вперше завітали гості на блакитній «Волге». Зауважте також, що вдень вісімнадцятого червня Ганнин чоловік був на роботі. І не просто на роботі — у поїздці. Повернувся тільки ввечері і побачив у жінки велику суму грошей. Гроші, що їх, якщо пристати на думку капітана Кравчука, Щербак на другий день здала в міліцію. Співставмо всі ці факти і будьмо сміливіші у своїх судженнях. Що скажете, Наталю Сергіївно?

— Очевидно, Ганна Щербак дозволила «Привиду» зустрітися з Енкелем у себе на квартирі. За це їй дали винагороду, якої вона наступного ж дня вирішила позбутися. Не розумію тільки — чому.

— Тому, що ці гроші пекли їй руки, — сказав Лежнєв. — Квартиру для побачення з Енкелем вона надала «Привидові» не заради грошей — її залякали, як залякували доти. Фото, яке ви не вберегли, було зроблено не випадково. Знімки двадцятип’ятирічної давності не такі переконливі.

— Чого ж її вбили? — подумала вголос Наталя. — Адже вона була слухняною зброєю в руках злочинців.

— Виходить, не зовсім слухняною; слухняні не віддають у міліцію гроші.

До кабінету зайшов Кравчук. Ознайомивши його із свідченнями Яцишина, Лежнєв сказав:

— Треба зайнятися блакитною «Волгой». Візьміть це на себе, Володимире Івановичу. Тепер ми знаємо, що машина блакитного кольору належить одному з громадян Сосновського, що два місяці тому її передні ліві дверцята погано відчинялися. Чому передні ліві? А тому, що це дверцята водія. Їх не могли відчинити у Сухому провулку. Так, Наталю Сергіївно?

— Судячи з того, що чув Яцишин, було саме так.

— Зважте ще й на те, Володимире Івановичу, — сказав Лежнєв Кравчукові, — що за цей час власник «Волги» міг відремонтувати дверцята. Побалакайте з механіками ремонтних майстерень, гаражів, автобаз. Зв’яжіться з автоінспекцією. Та хіба мені вас учити…

Пам’ять — дивовижна річ. Іноді вона з незбагненною точністю відтворює події двадцятип’ятирічної давності, епізод за епізодом простежує їхній плин, викликаючи з минулого напівзабуті обличчя, голоси, навіть усмішки. Та потім, наче в поганому кінотеатрі, стрічка рветься, завмирає екран і всі спроби оживити його ні до чого не приводять. Правда, пам’яті можна допомогти: зустрічі, давні газети, біль, що прокинувся в рані, теж пришпорюють її. Тоді, наче з туману, проступають картини, образи. Але такі спогади не відзначаються виразністю, а тим більше повнотою.

Липень 1943 року був особливим у багатій на події біографії Василя Лежнєва. Мабуть, ні доти, ні після йому не доводилося приймати стільки швидких і відповідальних рішень, од правильності яких залежало життя багатьох людей. А проте події тих років відклалися в його пам’яті нерівномірно. Одні він пам’ятав до найменших подробиць, до гіркого запаху шелюги, яку підпалили есесівці; інші насилу пригадував, немовби читав записи, в яких часом стерлися цілі фрази…

Шлях од переправи біля Чорних каменів до стоянки загону Дробота геть випав із пам’яті. Тільки й запам’ятав, як проснувся в наметі на купі пахучого ялинового віття, вкритий чиєюсь шинелею. Крізь вологий, ще не висохлий після дощу брезент цідилося денне світло. Десь недалеко лунали голоси, подзвякували котелки, ритмічно цюкала сокира, тріщали гілки в багатті.

В