Едуард Ісаакович Ростовцев - «Привид» не може втекти

— Спочатку вони розраховували знайти тайник без сторонньої допомоги, — сказав Лежнєв.

— Хіба Щербак була стороння?

— Що вона не злочинниця, а жертва — я певен. Звісно, постає питання, чому вона, стільки років знаючи про тайник, не повідомила про нього? Причина, видно, у психології. Щербак ще дівчинкою попала в замок, її знеславили, залякали, потім примусили слугувати керівникові абверчастиною 115, майорові фон Бюлову. Це той самий фон Бюлов, який мав безпосереднє відношення до вербовки агентів і водночас керував спеціальною фотолабораторією абверчастини, де фабрикувалося свого роду досьє агентури. Не сумніваюся, що в ньому були матеріали, які компрометували Ганну Щербак. Можливо, ці матеріали разом з іншими було сховано в тайнику, і Щербак знала про це.

— Через двадцять п’ять років Шеф вдався до того ж методу, вербуючи Пєтухову, — вставив Кулінич. — Схоже на те, що це одна школа.

— Справді, — сказав Лежнєв, — схоже. Можна припустити, що Ганна Щербак мала якесь відношення до тайника і що потім її хотіли вбити, але сталося якось так, що не вбили, а тільки поранили. Вбили її через двадцять п’ять років.

— А мені все-таки здається, що вона не знала про хід до підвалу через каплицю, — зауважив Кулінич. — Інакше злочинці пробралися б туди раніше і не цікавилися б планом Мисливського замку.

— А чим пояснити цілу низку злочинів, що їх вчинили «шукачі скарбів», уже знайшовши те, що шукали? — спитав Романенко. — Вбивство Чухна, історія з Пєтуховою і так далі.

— Це — спроба замести сліди, позбутися свідків-пособників, спрямувати слідство на неправильний шлях. Очевидно, реалізуючи скарб, злочинці натрапили на якісь труднощі.

— Реалізація — це передача фототеки за кордон?

— Не тільки фототеки, — всміхнувся Лежнєв. — Щоб знайти загублену плівку, не треба пересіювати землю крізь сито.

— Що ж вони шукали?

— Ворожити не беруся. Певен тільки, що речі, сховані разом з фототекою, цікавили «Привида» не менше, а може, навіть більше, ніж сама фототека.

— Як, по-вашому, Василю Тимофійовичу, — спитав Романенко, — «Привид» і Шеф одна й та сама особа?

— Можливо.

— Яке відношення має до цієї справи Анісімова?

— Певно, вона виконувала роль того, що відволікає слідство і заплутує сліди, — сказав Лежнєв.

— Але ж її жде ув’язнення.

— Тільки за утримання кубла розпусти.

— Вона причетна до вбивства на Залісній вулиці?

— Думаю, що причетна. Але це ще треба довести. Так само, як і її справжнє прізвище.

— У нас є дані, — підвівся Винник, — що Анісімова багато років тому привласнила чужі документи. Незабаром ми одержимо підтвердження.

— Незабаром! — обурилася Наталя. — Невже ви думаєте, що Шеф сидітиме склавши руки, поки ми з’ясуємо біографії всіх його спільників?

— Пошук, що його веде майор Винник, не перешкоджає нам затримати Шефа, — сказав Кулінич.

— Яких заходів вжито для цього? — спитав Романенко.

— Прикмети Шефа розіслало всім постам, черговим, дільничним уповноваженим. Створено пошукові групи.

— Я на вашому місці, товариші оперативники, зацікавився б «Волгою» блакитного кольору, — сказав Романенко, звертаючись водночас до Винника і Кравчука. — Цією машиною Анісімова і Щербак їздили з якимись чоловіками за місто.

— Так твердить Анісімова, — зауважила Наталя.

— Про блакитну «Волгу» каже не тільки Анісімова, — заперечив Романенко, — Пєтухову возили на такій самій «Волге».

— Даю довідку, — сказав Кравчук. — У місті 4739 «Волг», із них блакитного кольору 1971.

— А якщо прикмети шефа сповістити по радіо? — запропонував Винник. — З відповідним оголошенням міліції чи прокуратури про його розшук.

— Треба подумати, — сказав Лежнєв.

На цьому, на превелике здивування Наталі, нарада закінчилася. Ніяких особливих заходів по розшуку і затримці Шефа не було розроблено. І взагалі все йшло так, ніби нічого особливого не сталося: вислухали інформацію, задали десяток запитань, викурили по кілька сигарет і розійшлися. Така буденна неквапливість збентежила навіть бувалого Кравчука.

— Темнить щось Лежнєв, — сказав він Наталі, наздогнавши її в коридорі. — І чекісти наші темнять, відмовчуються.

Наталя тільки непевно знизала плечима. Та на душі в неї було неспокійно. Здається, що Лежнєв щось гавить, що в ім’я сумнівної скрупульозності розслідування невиправдано приносить у жертву оперативність; що він або ж не відчуває гостроти моменту, або надто вже покладається на свій досвід.

Та думки думками, а робота — роботою. І Наталя взялася до буденної роботи, в котрій не сподівалася зробити якісь відкриття чи знахідки. На 14.30 вона викликала кількох свідків — очевидців пожежі, з якими розмовляла вже не раз і які навряд чи могли розповісти щось нове. Та Лежнєв рекомендував побалакати з ними ще.

До 16.00 Наталя допитала трьох чоловік, і, згадавши, що не встигла пообідати, вирішила піти в буфет. У коридорі вона побачила ще одного свідка — слюсаря ремзаводу Вернигору — він був на пожежі, і йому Гургаль велів викликати опергрупу. Вернигора прийшов у прокуратуру зі своїм сусідом, котрого відрекомендував Наталі як людину, що може пролити світло на деякі обставини, пов’язані з пожежею на Залісній вулиці. Вернигора так і сказав: «… може пролити світло на деякі обставини…» Мабуть, ця десь вичитана фраза здавалася йому найпереконливішою для такого вступу.

Степан Яцишин був провідником на залізниці. Він прибіг на пожежу, коли було вже по всьому. Згодом стали подейкувати, що з пожежею, мовляв, не все ясно, і Яцишин згадав про легкову машину, яка незадовго перед пожежею стояла в Сухому провулку — тупику, що впирається в паркан Степанової садиби…

Напередодні пожежі Яцишин допізна працював у своєму саду. Об одинадцятій годині вечора він почув, як у провулок в’їхала і зупинилася легкова машина. Десь через півгодини Яцишин виніс на вулицю ящик сміття — сміттєвоз приїжджав удосвіта. Отоді він і побачив «Волгу». Вона стояла біля паркана сусіднього будинку радіатором до Залісної вулиці, тобто уже встигла розвернутися. При тьмяному світлі вуличного ліхтаря він помітив, що це та сама блакитна «Волга», яку він бачив кілька днів перед тим на тому ж