Фред Унгер - Заборонена кімната

свого. Нічні ресторани, мартіні, чорні, як антрацит, кушетки.

Хитаю головою:

— Ні…

Кріс звільнюється від черевичків, гасить світло. Зараз у темряві лише слабо мерехтить шкала радіоприймача. Скидає сукню, бере халат.

— Здається, ти цікавився Домом?

— Не в такий спосіб, — кажу. — Облиш дурниці: адже я не гімназист.

Вона сміється — зле і водночас глузливо.

— Відколи ти став таким манірним?

— Інколи находить.

— Дурником прикидаєшся? — Кріс прочиняє двері ванної. — Це, Лексе, ніколи не було ознакою високого розуму.

Двері гупають, шумить душ. За матовим склом видно силует Кріс. В неї до біса гарна фігура. Підходжу до вікна.

У кущах шепоче нічний вітрець. Обрій раз у раз спалахує оранжево-жовтим: то відблиски домен. Надворі панує тиша.

Притискаю лоба до шибки. Чого бажаю я, чого хоче Кріс? Дом, Дом і ще раз Дом! Може, там ключ від таємниці? Карта Наеглі, переляк Фассбендера, спалах гніву Клер — все це, немов біла стрічка, тягнеться до заборонених дверей. — І ці двері знаходяться, здається, за якихось триста кілометрів від Парижа, десь на північному узбережжі Франції. У Парижі я буду завтра. Якщо там добре сполучення, можна впоратися за добу.

У Кріс десь є атлас.

Іду до сусідньої кімнати, вмикаю світло, починаю гарячково порпатися у книжковій шафі. Платон, Ніцше, Розенберг, книги з банківської справи, про велику місію Німеччини у світі, про занепад культури. Атлас лежить поперек, на книгах. Шукати не доводиться: він сам розгортається на карті Франції.

Вона більшого масштабу, ніж карта Наеглі, яку я надибав у «ситроєні», тому Дом тут не позначено. Але там, де він має бути, намальовано червоний хрестик; інший такий хрестик поставлено на північному сході, на самому березі Ла-Маншу.

Не знаю, скільки просидів над атласом, дивлячись на хрестики. Раптом біля мене виникає Кріс, гола, ще мокра після душу. Зле висмикує в мене з рук атлас, складає його, пхає у шафу.

— Годі шпигувати! — сичить. — Те, що тобі належить знати, знатимеш свого часу!

Повертаюся до сусідньої кімнати, наливаю собі мартіні. Відблиск шкали приймача жовтувато мерехтить у келиху.

— Інколи хочеться знати, кому і за скільки тебе продадуть?

Кріс вимикає приймач.

— То все пісеньки твоєї Поллі! — Вона намагається пом'якшити голос, але він бринить, немов скло. — Не будь дурнем, Лексе. Ми обидва… — Підходить впритул. — Налий і мені.

— Дарма, Кріс! Краще пісеньки Поллі, ніж ваші чекові книжки…

— Лексе!

Хапаю пальто і йду геть.

14

Пів на третю. Таксі завертає на Паркалеє.

Розраховуюсь, залишаю машину, крокую повз кущі рододендрона до дверей. Піднімаючись сходами, бачу: щось біліє. У моїй поштовій скриньці стирчить конверт. Витягую його. На листі моє прізвище; імені відправники немає.

Хутко озираюся довкола. Шумить листя. Прохолода.

Нетерпляче розриваю конверт. Випадає аркушик. Лише кілька рядків, надрукованих на машинці. Відразу впізнаю; знайома історія про заборонену кімнату.

Друге попередження.

А може — третє? Останнє, остаточне?

Похапцем відчиняю двері, поспіхом зачиняю їх, замикаю. Відчуваю, як серце калатає десь у горлі.

У передпокої темно, тихо, ніде ані шелесне..

Прожогом кидаюся наверх, стрибаючи через дві сходинки, хочу якнайскоріше дістатися до своєї кімнати. Тремтячими руками зачиняю за собою двері, полегшено зітхнувши, притискаюся лицем до їхньої прохолодної, пофарбованої у біле поверхні.

Страшно.

У кімнаті нічого не змінилося: книжкова шафа важко навалилася на стіну, під вікном розчепірився письмовий стіл, на ньому безмовно скоцюрбилися мавпочки.

Я все ще тримаю у руці аркуш. Зберегти його або викинути? Порівняти друкарські машинки, дослідити папір, відшукати відбитки пальців? Але для чого? Цього замало: навіть Баума не зацікавиш. Дитяча казочка — більше нічого.

Риплять сходи, що ведуть на горище. Наближаються кроки. Хтось стукає у двері.

Лякаюся до нестями, але одразу беру себе в руки; адже Льокі ніколи б не постукав.

— Хто?

Матінка Геберт просовує у двері голову, озирається, щоб переконатися, чи я один, і киває мені пальцем.

— Ви мені потрібний! Шльондрає десь ночами…

— Що трапилося?

— Ще питає? Посоромилися б!

Її жваві чорні очі сердито виблискують.

— Ходімо, гляньте самі, який ви грішник.

Дурнувато всміхаючись, іду до її кімнатки у мансарді.

На софі, дбайливо вкритий ковдрою, спить мій каштановий їжачок.

— З восьмої години чекала, — шепоче мені на вухо матінка Геберт. — Об одинадцятій забрала її до себе. Я б ніколи стільки не чекала! Та вона неодмінно хотіла діждатися.

Мучений докорами совісті, дивлюся на сукню, повішену на спинку стільця, на черевички з високими підборами, на маленьку сумочку. Лише зараз розумію, який я віслюк.

Раптом Поллі розплющує очі.

— Лексе, — бурмоче вона і посміхається мені, проте посмішка враз зникає. Злякано сідає, хапає сукню і прикриває голі плечі. — Пробачте, я лише хотіла…

— Гаразд, Поллі. Я йолоп. Але не будемо більше про це…

Риплять двері: це квапливо виходить матінка Геберт.

— Вип'ємо кави, — пропоную я.

Чотири години ранку, а ми все балакаємо.

Сіріє небосхил, підступає день, та рекламні вогні й далі гоцають у