Фред Унгер - Заборонена кімната

— Найкрасивіші, які тільки знайдуться!

За десять хвилин я вже ступав сходами будинку, в якому мешкала Поллі. Відчинив Ганнібал, старанно почухуючи за вухом, сповістив:

— Поллі пішла…

— Я почекаю, га?

— Чому ні, — промовив він, вирячившись на троянди. — Але певний, що вона прийде пізно.

— Не сказала, куди пішла?

Похитав головою.

— Ні. Гадаю, у гості або на побачення. Намазюкалася та вичепурилася, немов індіанець на війну.

Я подивився на троянди і знову відчув себе непотрібним. Та зі справою треба було кінчати.

— Я тільки випалю сигарету.

Минула година. Ганнібал зварив мені кави, приніс попільничку. Коли вона наповнилася недокурками, я зрозумів, що подальше сидіння недоцільне.

Витягнув з букета дві троянди, поклав їх поруч з пуделем, якого подарував Поллі. Решту квітів узяв під пахву. Мене душив гнів.

Сів у таксі і поїхав на Південну.

Кріс несподівано запросила мене десь повечеряти. Час нічних ресторанів.

Портьє у лівреях, червоний плюш, сигаретний дим, напівтемрява. Дзенькіт келихів. Музики у сріблястих фраках, із сріблястими інструментами. Шампанське у відерцях з льодом. Гудіння вентиляторів.

Кріс танцює.

Я сиджу біля стойки на стільці, дудлю другу чи третю порцію мартіні, чекаю, коли Кріс втомиться. Та вона розважається щодуху. Іноді всміхнеться до мене, іноді стає задумливою — сам диявол не розбере, що сьогодні з нею коїться. Вона нагадує хамелеона. Часом вона — світська дама, надміру оголена, в прикрасах, з гордою поставою, за мить — невинне дівчисько з виблискуючими вологими очима сарни, ще за мить — брутальна, як справжній пірат. Підсовую барменові свій келих.

— Ще раз!

Ввалюється нова компанія: троє жінок, двоє чоловіків. Шум, гамір, сміх. Вони вже п'яні, особливо перша пара. Вона у сріблястій вечірній сукні, дуже високих чобітках, з криваво-червоним манікюром. Він у смокінгу з напомадженим волоссям, пикою, що опливає жиром. До них линуть офіціанти, заганяють усю групу у куток до вільного столика, як приручені слони своїх диких братів у пастку.

— Шампанського! — реве гладкий.

Клер затуляє йому рота, він хоче вкусити її пальці та дістає ляпаса. У ту ж мить в оркестрі лунає барабанний дроб. Чудовий ефект!

Кріс танцює.

Закинула голову, всміхається своєму партнерові; його волохата, знизана обручками з брильянтами рука ковзає по її спині, а там, у ніші, сидить Клер, роздивляється диявольські маски на стінах, смикає зелені парості, які звисають з-за бамбукової решітки, зрештою починає лічити пляшки на полицях бара. Починає справа, я ж сиджу ліворуч. Квапливо відвертаюся.

Коли замовляю коньяк, хтось видирається поруч на стілець. Смаглява рука, на зап'ясті брязкають срібні браслетки.

— Старий і коньяк, — каже Клер. Обличчя в неї трохи пом'яте. — Бідолашний стомлений дідуган. «Я хочу спати, а ти танцюєш…» Дозвольте запропонувати вам коньячку, пане доктор?

— Дозволяю вам ушитися, доки не розлютився.

— Лють і ви? Боронь боже… — Кличе бармена, показує йому два пальці. — Коньяк.

— Один, — уточнюю я. — Не питиму.

— Два! На прощання, докторчику! Їду. Помиримося. «ОДЕССА» не злопам'ятна…

— Зате я — так! Куди подаєтесь: до вілли Боргезе чи в Дом?

Рука, що тягнеться до чарки, завмирає, зависає над чаркою, немов шуліка.

— Падлюка! — сичить Клер. — Звідки ти довідався про Дом?

— Провидіння боже. — Сповзаю із стільця. — Щасливої дороги…

Обличчя, келихи, ритми.

Яскраво нафарбовані губи, що сміються, п'ють, промовлять гидоту. Чорна ніч та білий «ягуар». Стоянки для машин. Двері, що прочиняються і зачиняються. Портьєри, столи, смокінги. Скляна підлога. Від затягнутих у тканину стін повіває втомою.

Дивлюся на годинник. Пів на другу.

— Кріс, я ушиваюся. Ідемо геть.

— Зайдеш на хвилинку? — питає вона.

— Куди?

— До мене.

— Зараз?

Кріс наспівує стиха. Вона п'яна. Фарба на її губах стерлася, сукня сповзла з плечей. Руки тремтять на кермі, як маленькі знервовані звірятка.

— Не дивуйся, — каже вона, — якщо дедді найближчим часом запросить тебе поговорити віч-на-віч. Це дуже важливо.

— Чому?

— Він хоче, щоб ти просунувся на кілька щаблинок.

Спустілі вулиці, завмерлі автомобілі, бездомний собака, клапті паперу. Місто спить. Тільки вогні безглуздо витанцьовують на голих фасадах будинків.

— Мабуть, стану шефом фірми «Саллівен, Фассбендер і Саллівен»?

— Щойно я розповідала тобі про «Райнфінанц», — каже Кріс і спокійнісінько долає при цьому перехрестя, незважаючи на червоне світло. — Концерну потрібні молоді фахівці, обізнані з комерційним правом. Ти ж знаєш французьку?

Насторожуюся. Франція, знову Франція! Ні, це зовсім не випадковість.

— Це якось пов'язано з Домом? — думаю, але в ту ж мить розумію, що Кріс взагалі може і не знати про Дом.

Вона якось дивно дивиться на мене.

— До чого тут Дом?

— Сам хотів би знати.

Південна.

Кріс зачиняє двері своєї кімнати, вмикає радіоприймач та розчиняє навстіж дверцята бара.

— Влаштовуйся зручніше!

Кидаю пальто на спинку стільця.

— Скільки ж коштуватиме мені цей комфорт?

— Зовсім мало.

Коньяк гупає в голові, в роті гидко. Але тямлю непогано. Розумію: Кріс вирішила домогтися