Колектив авторів - Новітнє вчення про тлумачення правових актів

має найвищу юридичну силу», доповнене положенням про те, що «закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй» (частина друга ст. 8 Конституції), підпорядковує Конституції усі правові норми, що встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами. При цьому усі правові норми, встановлені Конституцією (крім норм, що входять до змісту принципу верховенства права), мають однакову юридичну силу. Оскільки вся Конституція є актом установчої влади Українського народу, особливий порядок внесення змін до розділів І «Загальні засади»), ІІІ («Вибори. Референдум») і XIII («Внесення змін до Конституції України») не надає будь-якої переваги при правозастосуванні правовим нормам, що встановлені зазначеними розділами, якщо тільки ці правові норми не входять до змісту принципу верховенства права;

3) правові норми, встановлені міжнародними договорами, згадана обов'язковість яких для України надана Верховною Радою України. При цьому ст. 9 Конституції тільки визнає зазначені міжнародні договори частиною національного законодавства України. Місце правових норм, встановлених такими міжнародними договорами, в ієрархії правових норм визначається ст. 19 Закону «Про міжнародні договори України», згідно якої «якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору»;

4) правові норми, встановлені законами. Їх місце в ієрархії визначається частиною другою ст. 8 Конституції, що вимагає відповідності законів Конституції, а також частиною третьою ст. 106 («Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження...») і частиною ст. 113 Конституції («Кабінет Міністрів України в своїй діяльності (отже, і при прийнята постанов і розпоряджень — Авт.) керується Конституцією і законами України». Закони є актами єдиного органу законодавчої влади, тому спроби Верховної Ради обмежити свої власні повноваження на законодавчу діяльність шляхом визнання переваги певного закону над іншими, заборони регулювати певні відносини іншими законами (крім даного), встановлення до законів вимоги відповідності певному закону не мають правового підґрунтя. Тим більше не має будь-якої правової підстави думка про те, що за юридичною силою закони в України поділяються на конституційні і звичайні[138]. Конституція України не дає підстав для такого поділу законів і для розрізнення їх юридичної сили. Слід, однак, враховувати, що обмеження Верховною Радою України свого власного права на здійснення законодавчої діяльності в майбутньому може мати юридичне значення, якщо є вагомі підстави вважати, що порушення таких обмежень суперечить засаді правової визначеності;

5) правові норми і індивідуальні правові приписи, що встановлені указами і розпорядженнями Президента України. Ці правові норми і індивідуальні правові приписи підпорядковані нормам, що встановлені Конституцією і законами України відповідно до частини третьої ст. 106 Конституції, що вище наводилась. Їх вища юридична сила порівняно з правовими нормами, що встановлені усіма іншими підзаконними нормативно-правовими актами, прямо випливає із положення про те, що укази і розпорядження Президента України є обов’язковими до виконання на території України (частина третя ст. 106 Конституції).

З урахуванням цього п. 16 ст. 106 Конституції України надає Президенту України повноваження скасовувати акти Кабінету Міністрів України і Ради Міністрів Автономної Республіки Крим;

6) правові норми, що встановлені постановами, і індивідуальні правові приписи, що встановлені розпорядженнями Кабінету Міністрів України. Вони підпорядковані правовим нормам, що встановлені Конституцією, законами України і указами Президента України, а також індивідуальним правовим приписам, що встановлюються розпорядженнями Президента України, в силу частини третьої ст. 113 Конституції («Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України»). Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів є обов’язковими до виконання (частина перша ст. 117 Конституції). Звідси прямо випливає, що встановлені ними правові норми і індивідуальні правові приписи мають вищу юридичну силу порівняно з правовими нормами і індивідуальними правовими приписами, встановленими іншими нормативними і індивідуальними правовими актами (крім Конституції, міжнародних договорів, законів, указів і розпоряджень Президента України). Відповідно до частини другої ст. 28 Конституції Автономної Республіки Крим «нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим з питань виконання делегованих відповідно до Конституції України державних виконавчих функцій і повноважень на території Автономної Республіки Крим приймаються згідно з Конституцією України і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України та на їх виконання». Звідси можна було б зробити висновок про те, що нормативно-правові акти Верховної Ради і Ради міністрів АРК з інших питань не обов’язково повинні відповідати актам Президента і Кабінету Міністрів України. У такий спосіб виявляється правова норма, але вона не може застосовуватись усупереч частині другій ст. 135 Конституції України, яка вимагає, щоб нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крім, рішення Ради міністрів АРК відповідали актам Президента і Кабінету Міністрів України;

7) правові норми, що встановлені нормативно-правовими актами центральних органів виконавчої влади, непрямо визнаються як нормативні регулятори суспільних відносин частиною третьою ст. 117 Конституції України, відповідно до якої нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом. Відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону «Про центральні органи виконавчої влади» «накази міністерства, видані в межах його повноважень, є обов’язковими для виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими державними адміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності та громадянами». Спеціальне правило про обов’язковий характер таких правових норм передбачено стосовно місцевих державних адміністрацій, голови, керівники управлінь, відділів і інших структурних підрозділів яких відповідно до ст. 6 Закону «Про місцеві державні адміністрації» видають нормативно-правові і індивідуальні правові акти (розпорядження і накази) на виконання, зокрема, актів міністерств та інших органів центральної виконавчої влади.

Частиною першою ст. 15 Закону «Про центральні органи виконавчої влади» встановлюється: «Міністерство у межах своїх повноважень, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України видає накази, які підписує міністр». Це законодавче положення не може тлумачитись так, що повноваження міністерств можуть визначатись актами Президента або Кабінету Міністрів України. Частина друга ст 19 Конституції України вимагає, щоб державні органи діяли (це стосується і видання нормативно-правових і індивідуальних актів) на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією і законами. Відповідно до