яке авт. зобов'язався не розголошувати). Ну, а коли почалась війна, Борисів батько, переведений на службу в розвідку, як зв'язківець із радянськими шпигунами в Німеччині, скористався якимись таємними каналами, переказавши тому панові, що син його попав у полон і чи не можна якось його порятувати. Тоді це означало, що він зловжив своїм службовим становищем, увійшов у зрадницький контакт із ворогом, німецьким капіталістом найгіршого гатунку, аби забезпечити своєму синочкові якісь пільги. Тільки не питайте мене, як Віктор Генріхович усе це розвідав! Мабуть, у них, чортяк, уже тоді були супутники зв'язку. І ще одне з'ясувалося, хоча Борис про це так ніколи й не дізнався: його батька за те арештовано й поставлено до муру. То мав Віктор Генріхович рацію чи ні, коли запевняв, ніби існують тільки закони історичного розвитку, а не якийсь там буржуазний випадок, що його мій побожний приятель і огіркоїд Біленко, звичайно, назвав би „долею“? Отже, для Борисового батька справа скінчилась зовсім негодяще, але для Бориса — ні, бо далі Віктор Генріхович своїм нюхом зачув навіть більше, ніж було насправді: мовляв, невже оті розкішні речі, ота буржуйська одежа походила
безпосередньо від того добродія, про якого навіть було відомо, що він виступав проти війни з Радянським Союзом, за вічний нерозривний пакт між Гітлером і Сталіним, і навіть міг собі дозволити провести Бориса, його батька й матір та сестру Лідію на вокзал у Берліні, де щиро обняв їх на прощання, а Борисовому батькові запропонував перейти на „ти“? Невже Борис мав безпосередні контакти з цим чоловіком, коли ходив у те дурне квітникарство робити вінки та вигадувати написи на стрічки для фашистів? Ні, ні, не міг він мати ніяких контактів з ним, а тільки з робітниками й робітницями, і щоб мати щось годяще із тих клятих Борисових пільг, Віктор Генріхович через нього розвідував, який настрій серед них панує. І який же виявився той настрій? Троє були, видимо, за Гітлера, двоє — нейтральні, а ще двоє, можливо, проти, хоча й не могли висловлювати цього відверто. А це суперечило відомостям Віктора Генріховича, за якими німецькі робітники в 1944 році мали ось-ось повстати. Хай йому чорт, у складне становище потрапив хлопець і мав дорого заплатити за все своє щастя. Бо він опинився геть за межами законів історичного розвитку, і якби виявилося, що в нього там іще й кохана завелась і що йому згодом пощастило, та й не раз, зірвати всі квітки насолоди в тієї чарівної дівчини, то, господи, помилуй нас грішних. Отож він уперто твердив, що всі подарунки — а вони згодом стали досить-таки щедрі: одежа, кава, чай, сигарети, масло — він забирає з купи торфу, де їх ховає для нього невідомо хто, а новини, мовляв, йому нашіптує сам хазяїн, той торговець квітами та вінками. Добре, що наш Віктор Генріхович, хоч і невиправний, не був зовсім непідкупний: він дістав кашемірову камізельку, і від сигарет не відмовлявся, а потім — це вже був зовсім надзвичайний подарунок — Борис приніс малесеньку карту Європи, вирвану з кишенькового календаря й кілька разів згорнену, до розмірів пласкої таблетки. То був для нас справжній дар божий: ми нарешті дізналися точно, де ми, і більш-менш — на що можна сподіватись. Віктор надягав камізельку під спідню сорочку, геть подерту, і сіра камізелька крізь дірки здавалась просто брудною ганчіркою. Бо інакше на неї міг би позаздрити навіть якийсь німець-конвоїр — вона й справді була цілком годяща для будь-кого. А ще згодом Борис почав приносити певні відомості про становище на фронтах, про наступ радянських і союзницьких військ, і відтоді став просто фаворитом Віктора Генріховича, бо той дуже потребував таких відомостей, щоб підносити наш моральний дух,— ну, а ставши таким фаворитом, звичайно, втратив довіру інших: за діалектикою полону це зрозуміла річ».
Щоб добути від Петра Петровича Богакова всю цю інформацію, довелось відвідати його не менш як п'ять разів; крім того, автор мусив придбати шибеничку для ін'єкційних розчинів, бо позичену в сестри часто забирали для використання за прямим призначенням, а також витрачатись на квитки в кіно, щоб сплавити Біленка та Кіткіна на кольорові екранізації «Анни Кареніної», «Війни і миру» чи «Доктора Живаго» і навіть до філармонії, щоб вони не прогавили гастролей віолончеліста Мстислава Ростроповича.
Потім авт. визнав за потрібне потурбувати того високопоставленого добродія; тут можна тільки додати, що йдеться про ім'я, перед яким у кожен історичний період від 1900 до 1970 року став би струнко не один німець, та й будь-який російський чи радянський чиновник, і перед яким ще й сьогодні широко розчинились би будь-які двері в Кремлі, а може, й скромні двері до кабінету Мао, коли вони ще не розчинились. Авт. пообіцяв Лені те, що обіцяла вона сама: нікому, нізащо в світі не відкривати цього імені, навіть під тортурами.
Щоб здобути прихильність цього добродія, а також попросити (хоча й не запобігливо, але з належною скромністю) його ласкавої згоди на дальші розмови з інформаційною метою, якщо виникне така потреба, авт. довелося проїхати хвилин із сорок п'ять поїздом у північно-північно-східному напрямі — принаймні це, мабуть, можна відкрити — і витратитись на букет для господині та оправлене в шкіру видання «Євгенія Онєгіна» для самого господаря; потім він випив кілька чашок доброго чаю (кращого, ніж у черниць, але гіршого, ніж у пані Гельтоне), поговорив про погоду, літературу, згадав і грошову скруту, в якій опинилася Лені (підозріливе господинине запитання: «А хто це?» і невдоволена відповідь господаря: «Та ти ж знаєш, та, що у війну зустрічалась з Борисом Львовичем» — навіяли авторові враження, що господиня — особа ревнива). Врешті неминуче настала хвилина, коли всі ці теми — погода, література й Лені — вичерпались, і господар сказав прямо, ба навіть досить гостро: «Кицюнько, а тепер залиш нас, будь ласка, самих»,— і тоді «кицюнька», вже твердо переконана, що автор з'явився як postilion d'amour[17], вийшла з кімнати, не приховуючи образи.
Чи треба описувати господаря? Йому років шістдесят, він сивий, шляхетної зовнішності, не суворий, але поважний; авт. прийняли у великій вітальні — половина шкільного
