Хлої Еспозіто - Шалена

з мене сукню, бретельки впиваються в руки та шию. Його сильні руки притягують мене ближче, вчавлюють мене в нього. І я цілую його. Його гарячу шовковисту шкіру, його рельєфні плечі. Я вже мокра, я так його хочу, що аж болить. Така збуджена я не була ніколи. Він цілує мою шию, кусає мене, лиже. Крізь тканину білизни я відчуваю, що його член твердий, ерегований, що він пульсує. Спускаюся пальцями в боксери й беру його в руку: він гладенький і слизький, як містер Дік. Він велетенський.

Він кидає мене на пасажирське сидіння й одночасно відсуває його назад. Тягне за важіль збоку, і от я вже лежу на спині. Раніше він робив це… з моєю сестрою? Він залазить нагору. Я лежу там брудна, гола, в крові. Впевнена, виглядаю я жахливо. Але він мене хоче, а я хочу його. Я хочу, щоб він увійшов, я подумки благаю його. Я просто хочу кінчити.

Я стягую його боксери, і вони чіпляються за його ногу – місця тут замало. Чорт, який він великий – отже, це правда, про ноги. Я беру його член, твердий, напружений, у руки, а потім у рота: приємно, неймовірно – він бездоганний. Мені подобається, який він на смак, я б його з’їла. Я засмоктую його, глибоко й сильно, рухаючи головою вгору та вниз, кінчик язика ковзає по його гладенькій поверхні. Сальваторе стогне.

Він бере мене за руки й відсуває від себе, перевертає мене так, що я перехиляюся через крісло. Добре, що машина трансформується, інакше нам не вистачило б місця. Я чую шелестіння упаковки презерватива. Він втискає моє обличчя в сидіння, і я відчуваю смак шкіри. О Господи, я його хочу. Я відчуваю його ззаду. Я хочу, щоб він увійшов на всю глибину. Він хапає мене за плечі. Трохи боляче, та мені байдуже. Я знаю, що кінчу, щойно він мене торкнеться. Я, чорт забирай, вибухну. Він входить у мене, обхоплює руками мої груди. Шви на сидіннях муляють мені, лишають рани.

– О, милий, о так… – Я легша за повітря. Десь у лісі кує зозуля.

* * *

Таорміна, Сицилія

Я дивлюсь, як вода тече по моїх розпухлих ногах, вона сіра від бруду. Я направляю струмінь на стегно та змиваю кров, вода стає рожевою. Поріз пече. Я промиваю коліно. Шматочки ріння пристали до порізу там, де він уже вкрився струпом. Я відколупую їх. Зриваю кірочку, і рана починає кровоточити. Беру губку й тру шкіру. Я думаю про Сальваторе й про те, як добре мені було. Я досі це відчуваю: твердий солодкий член, солона шкіра. Заплющую очі й слухаю, як вода плюскотить і бризкається довкола. Усміхаюсь.

Потім я думаю про тіло.

Я ледве врятувалась. Амброджо міг убити мене! Мені пощастило прибігти туди першою. Що ж таке задумав Амброджо? Моя ідеальна сестра не вигадала б такого. Упевнена, весь цей план був тільки його. Мене це зводить із розуму. Але моя сестра померла. Як і Амброджо. Суїцид. Мені нема чого боятись. Вранці, після того як поваляюся в ліжку, я встану й запитаю, куди подівся Амброджо. Я буду не надто схвильована. Просто проживатиму звичайний день. Можливо, схожу на розслаблюючий масаж. Зроблю манікюр. Косметичні процедури. Але потім, за пару днів, коли він так і не з’явиться, коли не відповідатиме на дзвінки, коли виявиться, що його друзі не мають уявлення, куди він подівся, я зателефоную в поліцію, не тямлячись від хвилювання. Амброджо? Так… тепер я пригадую… він був у депресії. Він був чимось засмучений. Так, пам’ятаю! Він погрожував покінчити із собою. Я ніколи не вірила. Я думала, що це просто перебільшення: «Якщо твоя мати ще раз нам зателефонує, я вб’ю себе. Якщо Італія не виграє «Євробачення», я вб’ю себе» – щось таке.

Може, треба вбити й того охоронця? Ну, про всяк випадок. Може, так буде безпечніше? Але, з іншого боку, він допоміг нам… і він може стати в пригоді пізніше. Треба це обміркувати… Здається, я йому подобаюсь. Йому подобалася Бет.

Витираюся пухнастим рушником Бет і натягаю на себе нічну сорочку «Армані» – ту, з маленькими вишитими трояндами по краєчку. Вона супермила. Заповзаю в ліжко Бет і Амброджо. Воно величезного розміру, тож мені вистачає місця, щоб розтягнутися, позіхнути, покрутитися, зручно влаштуватися. Я опускаюся на пухкі затишні подушки, загортаюся в м’які сатинові простирадла й засинаю. Важкий був день.

День п’ятий. Ненажерливість

Скільки чипсів «Прінґлз» можна запхати в рота за один раз? Мій рекорд – 19.

@Алвінанайтлі69
Розділ двадцять восьмий

Це Бет винна, що в 1999-му році мене заарештували за крадіжку цукерок у «Вулворс». Це вона винна, що я почала красти.

У дитинстві в Бет була уявна подружка на ім’я Таллула – вона збіса мене дратувала. Її бачила тільки Бет, і тільки Бет чула, що вона каже. «О Таллуло, ти така кумедна», – казала Бет, гигочучи. Я знала, що вони говорять про мене, глузують. Вони годинами грали в рольові ігри, в улюблені ігри Бет: у принцес, у фей-принцес, у доньки-матері. Я не розуміла, нащо їй уявна подружка, якщо в неї ж я. Я також не розуміла, де вона її знайшла, – мені це так і не вдалося, хоч як сильно я хотіла й намагалась. Можливо, тому я й була така самотня?

Наша мама підтримувала цю дружбу, ставлячи для уявної подружки стілець і прибори для вечері, купуючи Таллулі гостинці в магазині, підписуючи Таллулі листівку на день народження, запрошуючи Таллулу до нас на канікули. «Бет, люба, а Таллула піде з нами до театру? Треба буде купити їй квиток!» То було дофіга безглуздо. Таллулі приділяли більше уваги, ніж мені. Таллула була важливішою за мене.

Потім, на наш восьмий день народження, я вирішила, що настав час покласти цьому край. То був особливий день для мене. Не для цієї корови Таллули. Я вкрала «Марс» зі шкільної їдальні. Я запхала його в рукав свого завеликого блейзера, коли працівниця їдальні не дивилася: рот наповнився слиною, серце гупало, у вухах стукало. Напруження була шалене. Цілий день я тримала його на дні ранця – темно-синього наплічника «Дженспорт». Це все, про що я думала решту дня – на англійській, на історії, на малюванні. Саме лише усвідомлення того, що батончик у сумці, збуджувало мене. По обіді, повернувшись додому, я поклала «Марс» під подушку так, щоб його не було видно. Пізніше, вночі, коли Бет захропіла на