Хлої Еспозіто - Шалена

– Один, два, три…

Ми підіймаємо його та шкандибаємо до краю скелі. Тепер, коли я стою на самому краєчку, я бачу, що прірва дуже глибока. Я ледве-ледве розрізняю білу піну хвиль, які розбиваються об кругляки під нами. Добре, що там є каміння. Якщо його знайдуть, буде схоже на те, що він розбив голову, коли падав. Коли його знайдуть. Думаю, це неминуче, і лишається тільки чекати… решта лише спроби видати бажане за дійсне. Це Європа, а не Ла-Ла-Ленд.

Я не хочу підходити ближче до краю: я боюся висоти й не хочу впасти. Мені вже паморочиться в голові. Піднуджує. Це я хитаюся чи море хвилюється? Нам треба стояти тут на краю, щоб скинути його, інакше вода його не забере. Ми рухаємося до краю скелі сантиметр за сантиметром. Я не наважуюся дивитися вниз. Тіло висить між нами, як гамак. Долоні зісковзують, треба вже скинути його. Я його впущу! Краще нам поквапитись.

– Зачекай хвилиночку, – каже Сальваторе.

Зачекати? Ну що тепер?

– Чому? Що таке?

Ми кладемо тіло на землю. Я задихаюсь, обливаюся потом. Я хочу покінчити з цим. Нам треба спекатися цього тіла.

– Бет, мені треба дещо в тебе запитати.

Зараз? Він серйозно? Ми ж наче щось робили. Що, як проїде машина? Грьобана поліція?

– Звісно, – кажу я. – Що таке?

Ну, давай потеревенимо. Пограємо в таку, знаєте, гру, як грають на вечірках: «А ви колись?..» Я дивлюся в його очі, але довкола темрява. Я не можу розгадати його погляд. Що відбувається? Він відводить очі. О Боже, він що, досі злий на мене? Він і мене зі скелі зіштовхне? І що йому, чорт забирай, відомо?

– Бет, після всього цього ти припиниш поводитись як ненормальна? Весь минулий тиждень… все це було занадто. Спершу всі ці штуки про твою сестру, а тепер це? Мені просто здається… що я більше тебе не знаю. Ти поводишся геть інакше.

– Я обіцяю. Обіцяю. Без вибриків. Без божевілля. Я буду просто собою. Що хочеш. Що скажеш, – намагаюся підбадьорливо всміхнутись.

Про що це він говорить? Я не розумію. Мабуть, це якось пов’язано з їхньою сваркою. Треба розібратися, що вона собі задумала. Можливо, Сальво допоможе мені заповнити пробіли?

Жоден його м’яз не ворухнувся. Він не каже ані слова. Сподіваюся, він переконаний. Сподіваюся, він мені вірить. Я дивлюся на тіло Амброджо в бруді на землі. Він видається досить безпорадним, коли лежить ось так, він уже не той жахливий монстр, якого я бачила раніше, не той кровожерливий тиран, він якого я тікала.

Ми підіймаємо тіло й скидаємо його вниз зі скелі.

Природний заповідник «Фьюмедінізі е Монте Скудері», Мессіна, Сицилія

Повернувшись у «бумер», ми не розмовляємо. Мені хочеться запалити одну з цигарок Сальво – он, біля перемикача передач лежить пачка, – але я й досі вдаю, що я Бет, а пояснювати мені не хочеться. До того ж вітер надто сильний. Я дивлюся на Сальваторе – на його профіль на тлі дороги. От дідько, він сексуальний: римський ніс, важка щелепа, тіло античного героя. Він міг би бути дублером-каскадером в кіно про Джейсона Борна. Чи, може, Тором? Треба віддати належне моїй сестрі: в неї був хороший смак на чоловіків.

Волосся Сальваторе, густе, не русяве, як зазвичай, а чорне в такому освітленні, розвівається за ним по вітру. Придивляюся до щетини на його обличчі: він, здається, не голився з тиждень. Весь його вигляд так і кричить: «Я митець! Мені на все начхати». Неймовірно сексуально.

Сальваторе повертає не туди, звідки ми приїхали, і я не знаю чому.

– Де це ми?

– В парку.

– Ми приїхали іншим шляхом.

– Я знаю.

Ми їдемо крізь густий ліс. Він виїжджає на дорогу, яка більше нагадує ґрунтову стежину, й раптом глушить двигун. Ліс пахне гнилим листям і вологою землею. Мертва тиша. Найтемніший час – перед світанком – колись я це почула, але тільки тепер переконалася на власному досвіді. У центрі Лондона ніколи не буває темно. Ніколи не буває так тихо. Тишу порушує тільки цвірінькання пташок на деревах. Ліс починає прокидатись. Чому ми тут зупинились? Я починаю панікувати. В моєму розумінні лісова місцевість Сицилії – місце для закопування мертвих жінок. Жінок, які виглядають точно як я. На обличчі Сальваторе якийсь дивний вираз… Або він уб’є мене, або поцілує. Чорт.

Ми обоє брудні, спітнілі, забризкані кров’ю. Я боса, без білизни, на мені розірвана літня сукня. На ньому лише труси «Кельвін Кляйн» та кросівки. Якщо нас хтось побачить, ми видаватимемося більш ніж підозрілими. Не треба бути генієм, щоб встановити зв’язок між нами й тілом, яке викине на камені під скелею. З моїх порізів на коліні й на стегні досі тече кров. Мій зламаний палець почав пульсувати. Я чую власні вдихи й видихи, короткі, поверхові. Якщо він нападе на мене, то сама я не виберуся, жодних шансів при його м’язах. Зброї в мене немає. Ані швейцарського ножа, ані каменюки. Чому я не прихопила той пістолет? Темно. Але мені видно, як випинаються його біцепси: він сильний, як бик.

– Сальваторе? – шепочу я.

Не можу викинути з голови синці Бет. Фіолетово-чорні, блакитні, зелені. На обох руках. Спочатку один, а потім два. Вона намагалася відмахнутись. Намагалася приховати їх консилером. Я примружую очі й затамовую дух. Кожен м’яз мого тіла напружується. Серце вистрибує з грудей. Що я тут роблю? Посеред ночі, посеред лісу? Я хочу додому.

Сальваторе повертається й пристрасно цілує мене в губи – ну звісно ж, він же думає, що я Бет, і перш ніж я встигаю оговтатись, я цілую його у відповідь. Він хапається за моє волосся на потилиці, втискаючи пальці в мій череп, і притягає мене до себе для відчайдушного цілунку.

– Пробач, – шепоче він моїм губам. – Але я більше не міг чекати. Я так тебе хочу.

Мені це до смаку. Ну, звісно ж. Отже, Бет і справді зраджувала. Не знаю чому. Це так не схоже на мою сестру. Хай навіть Сальво солодший за цукор. Можливо, вона використовувала його, щоб він допоміг їй утекти. Використовувала його так само, як і мене. Тільки це могло б усе пояснити! Я граю свою роль, і знаєте що? Я дійсно хочу його. Ну, власне, а хто б його не захотів? Він до біса сексуальний. Гарячий, як Ченнінґ. Раптом весь мій страх розтанув. Моя шкіра ніби ожила, ставши майже надто чутливою. Серце моє б’ється, як скажене. Він стягує