Раїса Петрівна Іванченко - Княгиня Ольга

володарці великого народу, зберігати, о Господи, твої заповіді, бо вони подають життя. Запиши її ймення в книзі свого життя і приєднай до отари своїх спадкоємців, щоби в ній прославити святе ім'я Твоє і Твого возлюбленого сина, Господа Ісуса Христа, і Твого животворного Духа... Яке ймення святе хочеш взяти? — раптом звернувся Полієвкт до Ольги.

—     Єлени, яко і звали матір великого Костянтина...— Хотіла ще додати, що так уже її нарекли колись при хрещенні дитиною: Єлена вона, Олена... Але патріарх думкою витав високо, слухав лише себе і був увесь у своїй справі.

—     Споглядай милосердно на Єлену, рабу свою, і вислухай її благання... і дай відчути радість у своїй праці і в нащадках своїх...

Ольга слухала патріарха і ледве впіймала мить, щоб повернути його думку в інший бік.

—   Велика твоя молитва, владико. Нехай продовжаться твої дні під небом. Яке твоє слово, щоб узяти київських. християн під покров Ісуса Христа і Пречистої Діви, Богоматері його? Звели, владико, митрополитом у Києві наставити мого пресвітера Григорія.

Полієвкт задумався. Йому було важко спуститись з небес до земних справ. Мабуть, уже душею жив іншим, потойбічним життям, через те нелегко було відразу й збагнути земні справи. Мабуть, в таких випадках його заміняли оті двоє мовчазних священиків. Один з них одразу і відповів їй:

—   Княгине, патріарх наш з радістю візьме під свою руку київських християн. І висвятить на митрополита гідного пастиря. Ось отець Фока уже готовий взяти на себе сю працю!..

На ті слова другий священик чемно і низько вклонився їй. Звідки він узявся, такий спритник, отой Фока? Бач, не хочуть Григорія наставити!.. Свого підсовують!.. Які ж влазливі ці ромеї!..

—   Дякую Господу Богу і патріарху Полієвкту за милість до наших християн. Ми... будемо у себе радитись з боярами про отця Фоку...

Священики перезирнулись, Це було так несподівано! Ольга смиренно опустила погляд, ніби й не помітила їхнього спантеличення. Але ж знову були у неї... справи до патріарха!..

—   Владико, прошу за сина свого. Поможи кесаря умовити, щоб дав моєму Святославу жону.

Полієвкт заперечливо похитав головою: то не його справа. Священики мовчазно торжествували.

—   Проси у Бога. Він зглянеться,— патріарх знову хитнувся так, що його ледве встигли підхопити й повести до царських воріт.

Ольга-Єлена сам на сам лишилась із Господом Богом і своїми нездійсненними намірами. Якби Святослав тут також охрестився!.. Інакше б говорили з нею. А може, так само,.. Хтозна!.. Але ж він і слухати про це не воліє! Асмуд, і Свенельдич, і Чуриня, і Рулав — затяті вої, уперті мужі, міцно тримаються своїх кумирів. Що їм благо державця чи держави? Їм передусім в очах власна возносливість, власні жадання і зручності. І ніхто з них не збагне своїм простим умом, що коли хочеш піднятись над іншими, мусиш відмовитись від власної гордині і зручностей для себе. Мусиш міряти все високою мірою майбутности своїх вчинків. Так, мусиш і зазнавати поразок, але вміти ці поразки перетворювати згодом на перемоги...

Їй гірко, що ніхто, окрім неї, не збагне її намірів. Косують оком знишка: пощо хрестилась ще раз? Пощо віру наших пращурів ставиш у залежність від ромейського Бога? Бачить, що після того її хрещення і служниці, і веслярі, і купчини, і посли-бояри якось віддалились від неї, стали підкреслено шанобливими, стриманими. Але скільки зневаги в тій стриманості! Горнуться більше до княжича, до Святослава. Горять його образою, ловлять кожен його порух, кожне слово, відданими поглядами обігрівають його душу.

Святослав ще більше затявся в своїй ненависті до ромейщини. Ось вона, матінка-княгиня, хрестилась там, з рук самого патріарха прийняла істинне хрещення. А що це їй дало? Нічого! Окрім приниження перед отим престарим Полієвктом, котрий уже й не чоловік, а міх із кістками. А що дало хрещення її болгарській землі? Залежність від ромейських кесарів і патріархів. Наслали до стольної Преслави своїх людей, обплутали увесь двір і всю державу своїми урядовцями, ченцями, навчителями, управителями, які все тягнуть до своєї столиці — і людей розумних й освічених, і церковне срібло, і хліб, і воїв, і славу прадавню болгарську топчуть... Тож, мати-княгине, не тужи і не хили голови, не гнися від зневаги. Либонь, люди правду мовлять: що не трапиться, все во благо!..

Сумніви розпинали душу княгині: може, Святославова правда правдивіша, аніж її. Може, прадавня віра країнців-русів згуртує народ більше, аніж нова, хоч і вища, і благосніша віра? Бо в нову віру, в нового Бога ще треба повірити і прийняти в душу. На все це потрібен тривалий час...

Шумує-буруниться за кормою лодії туга і холодна дніпровська хвиля. Зустрічний осінній вітер сипле в очі бризки, що віялом злітають з весел. Весело грюкають весла в уключинах. Сіре важке небо клубочиться, крутить сірими хмарами, сіє дрібною крупою. Скоро-скоро завіє над цими безмежними придніпровськими плавнями і степами завірюха. Швидше до Києва! Що там? Як її зустрінуть тепер? Везе вона додому лише високе звання архонтеси свого народу та «дочки» ромейського царя. Як те має цар болгарський... Втім, вона не обмовиться й словом про ці нові титули — вони чужі киянам і ні про що їм не скажуть. Турбує й інше: як там деревляни — під рукою Щербила часом не збунтувались? А київські бояри? Втім, від Гліба не було ніяких гінців, отже, в Києві спокій.

Ольга щільніше загортається в горностаєві хутра, спиною прихиляється до високої корми. За її лодією повільно і важко пересуваються інші лодії. їдуть вони проти течії. Скоро вже й пороги. Там доведеться зійти на берег і тягти лодії волоками, доки обминуть усі великі кам'яні скелі. Імператор Костянтин при другій зустрічі сказав, що знає назву усіх семи порогів, каже, що написав про це в своїй книжці зі слів ромейських купців. Що іще написав цей царствений письмовець про русів-країнців?

Пливе за кормою осінній берег Дніпра-Славути. Пливуть-мережаться і її думки. Заходиться душа, коли уявляє, що скаже вона Житяні й Мальві. А Малкові що відповість? Ніби тої ж миті випливли перед нею його втомлені, пригаслі очі. Глянули на неї сумовито і... глузливо...

Скаже вона усім: невісти не дали; данину пообіцяли віддати згодом, а нині тільки харатью написали; а дали їй хрещення і високий титул архонтеси свого народу і дочки імператора. А вони їй у відповідь: маєш і без того високе ймення великої княгині Країни Руси — і від бояр, і від купчин, і від оратаїв, і від рукомесного