Раїса Петрівна Іванченко - Княгиня Ольга

люду. Пощо так довго сиділа в Царгороді? Які ряди-угоди складала з царем ромейським? І чим будеш платити за оті свої чужинецькі титули, які нічого не дали ані тобі, ані нам?

Вона мусить їм тоді сказати правду: цар обіцяв прислати данину, а вона обіцяла цареві послати багато воїв. Своїми животами вони мусять боронити блиск його золотого вінця. Мають проливати свою кров, усіювати чужинецькі землі своїми білими кістками, аби могутня Ромея і далі вивищувалась над усіма і називала її і її синів варварами, дикунами...

Стукнуло днище лодії об підводне каміння. Схопились гребці з місць, стали веслами відштовхуватись. Нарешті злізли з того камінюччя, причалили до берега. Починався перший дніпровий поріг, якому ромеї дали назву Струкун. Княгиня зійшла на скелястий берег. Вітер рвонув поли її горностаєвого окрила, ударив у в обличчя холодним і мокрим крилом. Позад неї тупцяла її вірна служниця Смілянка, бояри і купці. Хтось ззаду легенько взяв її за лікоть. Її гонець — Ставро! Швидкозорий, прудкий цей виучень Степка, тепер вірою і правдою служив княгині руській. Ніби через нього промовляв до неї інший чоловік, Степко! — такий же ставний, світловолосий, синьоокий, тільки от цей мав темні, закручені догори вусики.

—     Княгине, київські бояри мають до тебе слово,— чемно й шанобливо промовив до неї. Душа її зіщулилась. Доброго слова від бояр не доводиться чекати... Але Ставро заспокоїв її: — Ми всі дбаємо про твою честь і про нашу державу. Послухай їхньої ради.

—     Добре, я вже слухаю,— вона спинилась, начікуючи, коли наблизяться до неї бояри і посли,

—     Не можемо увійти в Київ без невісти для княжича. Вели зараз же, княгине, послати сольбу в якусь землю — болгарську чи мадярську — хай знайдуть твоєму синові невісту. І не будемо мати осороми від киян і від усієї землі нашої,— сказав їй боярин Мостило.

—     О, так... Мудра ваша рада! — зраділа Ольга. Вона вмить випросталась — вони таки розуміють її! — Де пресвітер Григорій?

—     Ось я, княгине. Поруч з тобою,— обізвався Григорій. Він теж ніс у своєму серці образу на зверхність Царгорода. Хоч і знав, що так буде, проте не міг пробачити отого нахабства священиків і содругів Полієвкта, котрі, здається, кермували всіма церковними справами поза його спиною.

—     Василевс Костянтин кого найбільше нині боїться?

—     Дунайських угрів, княгине...

—     Чи далеко звідси до Пешта, отче? І чи знаєш, як туди дійти?

—     Княгине! — мало не закричав од радости Григорій.— Я знаю туди шлях. Я ж туди вже ходив!..

—     Пощо багато слів, лаштуйте свою сольбу до угрів. Ставро, чи хочеш піти разом із пресвітером?

—     Я вже йду, княгине! — радісно метнувся Ставро.

Ольга лиш усміхнулась. Що ж, царю Порфирородний, Багрянородний і ще якийсь там! Руси нині поєднаються з тими страшними твоїми ворогами ще міцніше. Ти зневажив соуззя з великою Країною Руси і тепер дістанеш не содруга, а ворога в ній!

Бояри і посли збуджено загомоніли. Швидка й дотепна на розмисл їхня княгиня. Справді-бо, тепер Київ стане осібно супроти імперії разом із Угрією. Вони ж пропонували кесарю мир, і любов, і поміч воями, і жадали так мало: аби їхню країну Ромея трактувала як рівну собі, без підлеглости, і щоб сплатила всі борги, в котрих сама зобов'язувалась. Ромея ж возгордилась. Тепер по всьому світові розтеленькає, що їхній василевс, кесар, імператор, цар не захотів родичатися з київським княжим двором, бо він, Костянтин, вищий від усіх правителів і владик, яких купив за золото!..

У відповідь на це Країна Руси протиставить їм соуззя й подвійне родичання з непереможними воями-ординцями!..

Ольга відчула, як повеселів навколо неї натовп ліпших мужів Руси, як вони заусміхалися, і здалося їй, що навіть рвійний осінній вітер став теплим і дружнім і навіть просвітліло низьке похмуре небо над Славутою-Дніпром.

—     За старим звичаєм наших пращурів, маємо тут принести жертву,— сказала княгиня. Від несподіванки всі завмерли.

—     Чи ж живі наші когути? — звернувся до гребців молодий боярин Кривченя. Весь час мовчав, аж тепер обізвався...

—     Живісінькі! Годували ж просом! — весело обізвались ті.— Міх проса склювали!..

Усі засміялись, завернули до великого старого дуба і дивувались: їхня княгиня — християнка, щойно вдруге охрещена найбільшим у світі волхвом, намісником ромейського Бога на землі Полієвктом, пропонує відбути старий звичай русів-полян — принести в жертву півнів під отим дубом. Звідки вона дізналась, що кияни і всі слов'яни, коли припливають до цього місця, ідуть до отого крислатого дуба, що на вершині острова, і приносять кумирові Перуну свої жертви — півнів, щоб випросити у Неба захисту й везіння.

Від того, що княгиня-християнка не відцуралась і сама від їхніх звичаїв, вона стала їм ближчою і зрозумілішою. Ольга йшла мовчки, бо слова тут були зайві. Відчувала себе злитою із цим холодним, буряним вітром, і з розколошканим небом, і з цим веселим і врочистим товписьком людей, які її розуміли, співчували і боліли її болями. Що може бути вищим від такої єдности людських помислів і душ?

А вже хтось випереджав натовп. Коли вона з боярами і послами опинилась під тим гіллястим старезним дубом, побачила, що під ним були повтикані колом стріли. В середину кола хтось кинув шматки хліба і копченини, і якийсь літній гребець, що тримав міх із запханими туди півнями, давав поради:

—     Спочатку треба запитати у пращурів, яка їх воля: чи випустити когутів у світ, чи забити в жертву, чи з'їсти всій громаді.

—     На волю пускай! — гукнув хтось,

—     Почім знаєш? Може, краще засмажити? Та всім нам добре пообідати! — обізвався зі сміхом Ставро.

—     Га-га!..

—     Випусти, хай живуть, доки прийдемо наступної весни! — закричав дзвінко Свенельдич.

—     А як не прийдемо?

—     Теперка неодмінно прийдемо. Цар ромейський скоро помочі попросить!

—     Звідки знаєш?

—     А ось Перун сказав.

Навколо притихли, підвели голови догори. Княгиня також поглянула вгору й завмерла: на товстезному стовбурі дуба під самим чорним верховіттям стирчало два здоровенних ікла дикого вепра. А над ними сяяли два блискучих чорних ока. Не відразу здогадалась, що то було два відгранених коштовних камені, котрі мерехтіли в похмурих сутінках. Від несподіванки здригнулась, коли навколо неї почали падати ниць прибулі з нею люди і головою притискуватись до землі.

В цей момент старий гребець, певно, також упав на коліна і забув, що його міх з півнями був незав'язаний. Півні з криком і