Раїса Петрівна Іванченко - Княгиня Ольга

шумом випурхнули на волю і побігли, підлітаючи, в сухі бур'яни. А може, й справді такою була воля пращурів?

Бо знали, що не раз іще країнці-руси будуть ходити цим шляхом...

*  * *

Усякий труд й усякий успіх завжди викликає у недолужців заздрість і осуд. І коли ці, недолугі умом, зєднуються між собою, — стають тупою войовничою силою, і ніякою мірою не зміряти тоді їхнього віроломства й підлоти.

Бояриня Гордина була щаслива недовго, коли її Чуриня став першим содругом молодого князя. Як тільки київська сольба з княгинею разом полишила почайнівське пристанище, ніби якийсь біс уселився в її вічно бунтівливе серце. У Києві ж бо нікого не лишилось при кермі. Свенельд сидів тихо у своєму теремі, начікуючи свого сина Мстишу Свенельдича з добрами і золотом. Бояри також чекали великої мзди від княгині, бо ж мусила привезти данину Руси. Малко деревлянський пішов у Любеч зі своїми деревлянами, що водив за собою Могута, син Велини-чародіїці. Воєвода Щербило тримав міцно в оброті непокірні деревсь-кі гради й оселища — забув за Київ. Той самий загадковий, нікому не підвладний Щербило, з яким вона колись у Вишгороді, хоч і недовго, та розділяла щастя і владу. Але, відчувши, що ту владу воєвода потроху перебирає в свої руки, вирішила позбутися його. Тоді воєводу врятував несподівано її вірний пес Ведмедко... Але Щербило здогадався...

Подейкували, що той гордий воєвода мав повну довіру від княгині. Ніби вона німіє, коли бачить його,— ладна робити все, щоб він її покликав. Але він не кличе княгиню до себе. Чому? Княгиня губилась у здогадах, нічого не розуміла. Адже вона відчувала, що давно він таємно глибоко кохає її. По-справжньому! Та ба, щось заважало йому. Княгиня не знала. Зате добре про те знала бояриня Гордина. Він не вірив у любов владних жінок. Гордина показала йому, що вона міняє своє особисте щастя на щастя владарювати над людьми! Тепер воєвода знав одне щастя на землі, яке могло ще його тішити,— це державне кермо, за яке він міг би ухопитись і владарювати сам. Ні, він тепер не хотів ні з ким ділити ні ложа, ні влади. Тільки сам! Бояриня Гордина колись давала йому владу над собою, а до держави не допускала. Княгиня Ольга теж ладна була дати йому владу над собою, може, дала б деяку владу і над країною. Але ніколи не передала б тієї влади цілковито йому. Це він знав напевне.

І він, мудрий, сильний, красивий муж, мав би постійно випрошувати у княгині ласки на владу!.. Скільки б вона йому виділила тієї влади і ласки і чи довго виділяла б? Рік чи п'ять? Допоки ділила б з ним ложе?! А далі? Що зробила б далі? Напевно вигнала б! Як те колись зробила всесильна бояриня Гордина.

Щербило те знав. Тому й намагався не дивитись в мінливі й палкі очі княгині, коли вона кликала його до своїх палат на вечірні бесіди. Тому так холодно і навіть байдуже — до зневаги! — приймав її щедрі дарування. А княгиня, бач, губилась у здогадах, металась душею, рвала в собі серце — шукала причину тієї жорсткої стриманости і навіть... озлоблення.

Гордина, дізнавшись від покоївок княгининих про такі дива воєводи, лише радісно посміхалась своїми блискучими молодими очима, захованими у сіті зморщок, посміхалась нестримно своїм беззубим, запалим ротом: вона ж бо знала, що хоче Щербило.

І ось настав час, коли вона, Гордина, віддасть йому те, чого той жадав ціле життя. У нього велика дружина відважних мечників, за спиною багата й упокорена деревська земля, яка залюбки підніметься проти Києва і його владців; вона ще підіб'є своїх чернігівських бояр та декотрих київських,— вона добре знає, хто яким духом дихає! Знає, що бояри київські терплять Ольгу тому, що вона слабка жінка і тому мусить опиратись на них, годити їм. Ці боярове як сліпці, проте не бачать, що в тій слабкості і сила княгині. Бач, Ольгу терплять, а її, київську бояриню, свою, не схотіли терпіти колись, бо ніде не цінують своїх мудреців і володарів. Щоправда, і вдача у боярині крута, коли не жорстока. Ольга вміє м'якше ступати і тихо скручувати неслухняні голови.

А ще бояриня Гордина підніме волхвів. Заради віри пращурів, яку топче християнка-княгиня, вони піднімуть народьство київської землі на стань.

Ці слова вона принесла в Іскоростень, у колишній князівський терем, де нині жив і владарював київський воєвода з дружиною. Щербило вислухав бояриню заціпеніло. Здалося, що він давно вирвав із свого серця пекельне бажання влади. Притлумив і свої мрії про княгиню, бо зрозумів, що йому княгиня не віддасть ні себе, ні державного керма. І ось тихо вповзла в його світлицю ця кароока шипуча змія. Невже це колишня красуня? Вона!.. Вона!. . Її красиві вигинисті уста, прорізані глибокими зморшками, її отой беззубий рот... О Гордине! Твоя зістарена постать нагадує і йому про біжучий час, який знищує не лише красу, а й життя... Нагадує, що і його чорні кучері взялися сивим інеєм. Що скоро, може, і його кості забіліють десь у степу безкрайому чи в лісових хащах. Але ні! Та ні ж! Вона йому нагадує, що час минає і треба поспішати, не гаяти хвилі на вагання. По київських вулицях уже пішли волхви. Погрозливо гомонять юрбища на подільських торговищах. Княгиня запродує їхню старожитну віру ромеям-хрестителям. Київські бояри озброюють загони челяді. Хочуть вирвати силою у княгині якомога більше золота. Але вони легко повернуть свої сили супроти неї, якщо сказати, що княгиня приховала золото, а їм дає лиш невеличку частку... Такого вдалого часу може й не трапиться вже ніколи, А ще: княгиня, відомо ж, продала нашу поляно-руську країну і нашу віру ромеям... Воєвода Щербило може стати визволителем Києва!..

—    Але ж... твій Чуриня? — сумнів все ще хитав душу воєводи Щербила. Уже стільки разів ця бояриня кидала Київ ув обійми ворохби!..

—    А що, він дитина. Стане мужем — служитиме новому володареві. Своєму.

О, клята бояриня знала, куди спрямувати останній рішучий удар! Він, Щербило,— свій володар, не приходень, не варяг, а свій-таки, київський!.. Струсонулася і ніби прокинулась його душа. Затряслись руки, здригнувся голос...

—    Іди на Київ. А я тут зберу дружину, прийду слідом.

—    Іду вже, Щербиле. Я вірю в тебе...— Гордина випросталась, ніби вмить скинула з пліч важкоту літ, переможно зблиснули її карі очі. Вона знову немовби закохалась у воєводу, у свого Щербила. І вся змінилася,