Юрій Павлович Винничук - Діви ночі

і так. Ти цілу хату обдивилася?

— Ясно, все перетрусила. Підлогу, стіни обстукала. У підвалі була.

— А на стриху?

Я затамував подих.

— Дивилася. Він цей будинок недавно купив, ще не встиг його захарастити.

Я хутенько почав відв’язувати грубого білизняного шнура.

— Ну, тоді… — сказав Макс, і я почув дзюркіт рідини.

— Ти дуже квапишся. Стривай… ці фотографії… Це його жінка?

Дзюркотіння втихло.

— Так. Колишня. А що?

— Де вона мешкає?

— На дідька вона тобі?

— Він говорив, що вже понад півроку, як вона від нього пішла. І що він не бачився ані з нею, ані з донькою.

— Ну і що?

— А те, що півроку тому була в нас осінь, так?

— Та-ак, — намагався вловити логічну нитку Макс. Я навіть уявив, як він, бідачка, морщить свого куцого лоба. — Я не розумію, до чого ти ведеш.

— Подивися — ось його дружина з букетом бузку. А поруч його донька. Дійшло?

— Ні.

— Не дійшло? А хіба бузок цвіте восени?

— Та де! Бузок цвіте у травні. Отже, ти хочеш сказати, що вони зустрічалися в травні?

— Власне!

— Але це не конче має бути цьогорічний травень. Може, вони знимкувалися минулого року.

— Виключено.

— Чому?

— Скільки зараз має його донька?

— Та десь… е-е… коли ми обмивали, як він забирав її з пологового будинку… Півтора року тому.

— Якби ця знимка була зроблена минулої весни, то дівчинку тримали б на руках, розумієш? А тут вона стоїть на власних ногах. Знимка зроблена цього травня! Дійшло? Він нас пошив у дурні.

— Не розумію, навіщо.

— Та це ж ясно. Щоб вберегти родину від неприємної несподіванки. А якщо він перебуває в контакті з дружиною, то варто і її провідати. Касета в неї. Щоб я трісла.

— Ти думаєш?

— Тепер я майже впевнена.

— Тільки як ми її знайдемо?

— Ти тільки не спіши. За нами ще ніхто не женеться. Що ми тут маємо?.. Так… рахунки за газ, світло… Рахунки на телефон… Стривай… Тут не тільки рахунки за цю хату. Тут є рахунки ще за якесь помешкання, але на те саме прізвище, бачиш?

— О, телефон! Це ж не його номер!

— Ха! Вона у нас в жмені, — втішилась фрау. — Можеш продовжувати.

Знову почулося дзюркотіння. Різкий запах бензини проникав уже в усі закамарки.

— Увімкни телевізор, — сказав Макс, — я його теж поллю.

— Навіщо?

— Щоб вибухнув. Будуть думати, що це причина пожежі.

— Чудний ти. Якщо будуть розслідувати, то й так з’ясують, що він був застрелений.

— Якщо будуть розслідувати? А розслідувати не будуть! Подумаєш — наркоман згорів! З ними всяке буває.

— О-ой, щось я вже і в ту його наркоманію не дуже вірю.

Я відмотав здоровенний шмат шнура, перекинув його через балку, а обидва кінці зав’язав на морський ґудз.

— Іди в машину, — сказав Макс, — заведи мотор і чекай.

Фрау вийшла.

— От, курва, — вилаявся Макс, поливаючи сіни.

Потім хлюпнув на сходи, що вели на стрих, вивів струмочок аж до порогу і, черкнувши сірником, затраснув за собою двері.

Полум’я гехнуло і заклекотіло, напоюючи смородом повітря. Його язики миттю шугонули по всіх кімнатах, а за мить уже горіли й дерев’яні сходи на стрих.

Я спустив обидва зав’язані кінці мотузки через віконце на двір. Потім, щоб не поздирати шкіри з долонь, зняв зі шнурів два полотняні рушники і обмотав ними долоні.

Спустився я так різко, що потовк собі ноги об дошки, але це ж дрібниця порівняно з тим, від чого я врятувався. Я розв’язав ґудз і, тягнучи за один із кінців, стягнув мотузку додолу та закинув на купу сміття. Тепер не лишиться й сліду, що хтось тут був під час пожежі і врятувався від вогню втечею.

Вогонь шугав уже так яскраво, що на вулиці став збиратися натовп. На щастя, задньою стіною будинок виходив на пустище, і я, перемахнувши через паркан, зник у темряві.

Тепер зосталася найважливіше — відшукати Оксану.

Мені довго не вдавалося натрапити на справний автомат, а коли знайшов, то номер виявився зайнятим. Незважаючи на це, автомат ковтнув останню монету. Далі ще з півгодини я тинявся в пошуках двох копійок, а це у пізній час було нелегкою справою.

Аж от, нарешті, я додзвонився, і слухавку підняла жінка.

— Добрий вечір, це Оксана?

— Так.

— Я товариш Ярка. Маю до вас справу.

— Яку справу?

— Це не телефонна розмова.

— Це вже друга нетелефонна розмова.

— Що? Вам вже хтось дзвонив?

— Щойно.

У мене шалено забилося серце і пересохло в роті.

— Оксано! Повірте мені! Це дуже важливо для вас. Ви самі вдома?

— Так. А що трапилося?

— Негайно візьміть касету…

— Яку касету?

— Оксано, ви добре знаєте, яку касету. Ту, що передав вам Ярко. Візьміть її і покиньте квартиру. Зробіть це негайно.

— А що трапилося? Я не знаю, хто ви. Чому я повинна вам вірити?

— Ну, у вас просто іншого виходу нема. Мусите мені вірити.

— Де Ярко?

— Я вам все поясню. Ярко просив мене з вами зв’язатися.

— Де він?

Я боявся її сполохати і вирішив збрехати.

— Ярко чекає на вістку від мене.

— Чому він не дзвонить?

— Він не може. Ви ж знаєте, чому.

— Ви той новий працівник?

— Так.

— Чому ви відразу не сказали? Що я повинна робити?

— Ті, що їдуть зараз до вас, дуже небезпечні. Вони за будь-яку ціну хочуть дістати касету. У вас там є неподалік знайомі?

— Так.

— Заведіть доньку до них, візьміть касету і приходьте до «Червоної гвоздики». Я вас буду чекати за півгодини біля входу.

— Я вас не знаю.

— О, Боже! Я буду тримати в руках книжку, яку ви подарували Яркові — «Пригоди Швейка»! Вам нема чого боятися. Добре?

— Добре. Я візьму зі собою знайомих.

— Беріть хоч усіх. Але негайно звідти вимітайтеся.

— Я чую, що ліфт поїхав униз!

— Гасіть світло, беріть касету і спускайтеся з донькою сходами!

Мене цілого тіпало. Ліфт поїхав униз. Це могли бути мешканці будинку, а могли бути й мої «знайомі». Поки ліфт спуститься поки підніметься, вона повинна встигнути вийти.

Я піймав таксі, і за двадцять хвилин був на Майорівці.

Біля ресторану не було нікого. Понеділок — санітарний день. Я сів на кам’яний виступ, але нерви не дозволили спокійно сидіти, і я став міряти кроками всю довжину ресторану.

Взагалі, я вибрав дурне місце. По обидва боки шастали авта. Хтозна, чи не вискочить раптом машина Макса і фрау. Ресторан був яскраво освітлений, і розгледіти мене можна без проблем.

Я покинув освітлене місце і причаївся у тіні.

Минуло ще двадцять хвилин. Оксана запізнювалась. Я з