Олександр Боргардт - Аналітична історія України

від аварів і ворожнечу зі світом тюрків, – одвічною Дешт-и-Кипчак. Світ вікінгів був, завдяки сталим вікінгівським розбратам королів, – не найкращим середовищем для національного формування, хоч і створив згодом три нові потуги на півночі Європи.

Йому не вистачало, так би мовити, розуміння спільних інтересів.

Отже, не вадить ствердити таку саму причину, що створювала перепони для національного визначення й у Києві, – відсутність спільних інтересів на національному рівні; ще більшу, ніж на півночі. Примат еґоїстичних інтересів над спільними. Бо, тільки такі спільні інтереси здатні уформувати та згуртувати націю.

Пізні київські літописці повідомляють нам, що київські князі у своїх міжусобицях прагнули, не так перемогти, як поруйнувати та попалити суперника, угнати його людей, послабити на майбутнє. Ця згубна для нації в цілому стратегія, яку підмітили навіть простодухі та не надто освічені літописці, саме й свідчить про відсутність інтересів, вищих над еґоїстичними, національних. Князі та їх люди були політичною елітою народу, та саме вони мали розуміти та відстоювати національні інтереси.

Не можна оминути тут і красномовний приклад, з іншої, але теж тогочасної історії. Як ми бачимо, відміченою вище вадою певною мірою страждав увесь світ вікінгів, хоч і не до такого ступеню, як отой княжий Київ. В цьому контексті пригадується історія Гедебю, що був 250 років торговельною столицею вікінгівського світу. За владу над ним ревно змагалися королі трьох держав півночі, але остаточно спалив його, не в стані підкорити собі, – саме Ґаральд Гартраде, молоді роки якого пройшли як не в Міклаґарді, так у Києві. Випадкове співпадіння? – можливо; а може – й ні.

Подібну відсутність загальнонаціональних спільних інтересів української еліти – можна простежити й далеко потім. Часом створюється враження, що вони так і не сподобилися виробити у себе навіть якусь класову солідарність, з якої все починається. Тобто – на набагато нижчому рівні.

Таку саму відсутність спільних інтересів демонстрували – з самого початку, й київські північні колонії, поки не знайшли себе на ґрунті спільних інтересів суто негативного плану: порабленні угро-фінського світу, що їх оточував, работоргівлі, протиставленні іншим народам, тощо. Не випадково ж їх спільний шлях почався 1169 зі спалення та сплюндрування міста, з якого колись вийшли їх предки.

Як бачимо – можна й так будувати спільний дім. От тільки, не слід по цьому сподіватися, що в ньому колись з’явиться або виникне щось добре, людське…

7. Галичина

Галичина практично ніколи стало не входила до Київського князівства. Часом Київ володарював чимось там у Галичині, часом Галичина підкоряла собі Київ, але стійкого їх об’єднання так і не сталося. Для нас вона буде цікавою, насамперед, як істотна частина українського народу, що загалом не зазнавала згубних візантійських впливів. Та, годі й казати, довший час була так само ізольованою від так званого «старшєго брата», – як не позаздрити!..

Сама Галичина починає утворювати собою певне ціле за Володимира (Галицького, 1124–1153), який об’єднав її та учинив столицею древній Галич, від якого й князівство стало називатися Галичиною; принаймні – так твердять історики. Назва Галич – є досить цікавою. Справа в тому, що топоніміка теренів, від Галаці на Дунаї до Галича в Галичині, наводить на думку, що то був у якісь давні часи, – домен кельтів (або по-іншому – галів), сусідів та родичів кимерійських балтів. Поґотів, ми знаємо, що безпосередньо на заході, ще десь перед нашою ерою, знаходилася потужна кельтська держава, Бойемайна, або ґерманською Бойогайм, від назви якої пішла сучасна Боґемія. Можливо, що до її колишніх громадян мають якесь давнє відношення наші бойки, як до колишніх ґотів – сучасні гуцули. Але, повернемося до власне галицької історії.

Син Володимира, Ярослав (Осмомисл, 1153–1187) – примножив здобутки батька в напрямі Подністров’я, подекуди дійшовши й Дунаю. Про це з повагою пригадує невідомий автор «Слова», звертаючись до князя: «Галицький Ярославе – Осмомисле! Високо ти сидиш…» Але, шкода, не так він насправді високо сидів, бо поруч із ним, а може й вище, сиділо неробне галицьке боярство. Та це й дало знати про себе, коли князь, обік дружини, нав’язаної йому батьком, завів собі нешлюбну коханку. Боярам це не сподобалось, та хоч вона теж була високого роду, вони не зупинились спалити її живцем 1170, звинувативши у чаклунстві. Нагадаємо, що на заході палити чаклунів стали тільки наприкінці XV ст.; хоч і у значно більших масштабах.

Знехтували бояри і заповітом князя, – віддати Галичину його нешлюбному синові. Віддали шлюбному, Володимирові II. А, як цей був поріддям Ольги – дочки Юрія Долгорукого, то й правитель із нього був ні до чого.

Посварившись і собі з боярами, та теж на ґрунті нешлюбного зв’язку, він збіг, подався по допомогу до угорського короля Бейли III. Зауважимо, що мадяри ніколи не були від того, аби пригородити собі «Галич і Лодомер (Володимир)», та це його нерозсудливе звернення по допомогу саме до них – спричинило угорську окупацію Галичини.

На щастя, його батько – Ярослав Осмомисл далекоглядно визнав себе ще 1165 васалом (ленником) голови могутньої імперії Штауфенів, самого Фрідріха I Барбароси. Тепер недолугому Володимирові II досить було звернутися особисто до грізного Штауфена і угри слухняно відправились додому.

Він якось не мав наступників та з ним і покінчилась династія Ростиславичів, яка перетворила Галичину на не останню з європейських держав Середньовіччя.

Далі правив Роман (1199–1205), з іншої гілки волинських князів, який за короткий час зумів приєднати до Галичини й послаблене на той час князівство Київське. Він по тому пішов 1205 походом до Польщі, та там і був убитий десь на Віслі.

Після нього залишилася дружина Ганна та двоє малих синів, Данило та Василько. З цього й розпочалася багатолітня колотнеча за Галицький престол. Тут було все, угорська допомога і угорська окупація (угорським королем на той час був Андраш II), чого тільки не було. Претензії Андраша II на всю Галичину підтримувало чимдуж галицьке боярство. Тут ми не вперше бачимо, як українська еліта беззастережно віддає перевагу іноземному пануванню над власним.

І що ж то були за такі дивні люди? – та – взагалі, що ж ми за нація? Бо, чи можна побачити десь у тій же Європі – щось подібне? – далебі, здається, ніде й ніколи. Отже, – дивні, дивні люди, оці українці…

Десь лише з 1230 починаються змагання князя Данила за Галичину. Короля Андраша II на той час змінює Бейла IV, який поки ще не надто цікавиться Галичиною, та місцеве боярство звертається до чернігівських князів, аби – не свої. Але, Данило зумів привернути на свій