Олександр Боргардт - Аналітична історія України

1054, – на бік Заходу. Але, саме у той переломний рік не стало Ярослава. А продовжити його справу не було кому. Бо недолугим Ярославичам не політика була в голові, а оте примітивне: хто з них перший?

А до того, типово аварське неуміння інтегрувати інші народи, яке вичерпно дало себе знати згубними наслідками війни 610–629, – в іще більшому ступені наслідував княжий Київ.

Розглядаючи державницьку діяльність Ярослава, неможливо не пригадати її законотворчий, а радше – кодифікаційний бік. Бо, великою справою життя Ярослава стало видання «Руської Правди», кодексу законів держави.

Про юридичний бік життя підданих князівства, залишка великого в минулому каганату, ми довідуємося доривчо, іще з торгових угод Олега та Ігора з Візантією, де пригадуються правні статті у дусі типово ґерманського, ґотського права, де розплатою за провину є грошовий штраф (або – «вира»), та непрактиковані тілесні або ж тюремні покарання; та в разі найтяжчого злочину – убивства, передбачена законна можливість кривавої помсти з боку родичів убитого; в разі неможливості сплати штрафу.

У «Руській Правді» маємо все те саме, але тепер частина штрафу за деякі, здебільшу не громадянського характеру, а суто кримінальні провини, – сплачується, як ми би сказали – до бюджету; тобто – до князівської казни. Єдине, що тут зустрічаємо нового, пов’язано з утручанням всюдисущої церкви, яка тепер за певні провини вимагає церковного покаяння.

Найближчим все це є до права вікінгів, а хоч і ланґобардів Італії.

Оцінити тут зміни, внесені часом, ми не можемо, бо не маємо вірогідних відомостей про те, яким було право Гунського каганату; або право аварів. Чи було воно відмінним від старого права візіґотів або остроґотів, чи було схожим на нього?

Щодо цього може нас дещо насторожити наступне право Монгольського каганату. Яке, хоч і не знало тюремного покарання, але було побудоване й на тілесних карах. Ескалація цих покарань була такою, що виключала можливость більш-менш довгого існування небезпечних рецидивістів.

* * *

Історик старої школи визначив би, певно, епоху Ярослава, як переломну, та тим нічого конкретного й не сказав би. Для нас вона була радше околицею вузла графа подій, та могла би багацько вирішити на подальше.

Мало полишалося тоді до того, аби княжий Київ зайняв би своє належне місце серед сучасних йому держав Європи, в тому числі й поріднених йому за походженням скандинавських. Проживи Ярослав іще десяток років, і хто знає, чи не відліпив би він остаточно Київ від згнилої імперії по Великій Схизмі 1054; але – так і не встиг.

Він, державотворник, не наважився завести чіткий принцип наслідування київського престолу, зберіг дурну систему «удєлов», яка, власне, й підгодовувала оту дурну гризню за владу, що регулярно спалахувала зі смертю чергового «вєлікого князя Кієвского» поміж його синами. А – міг би ж!

Натомість обмежився напуттям синам: «жийте в мирі!» Чи не розумів він, що добрими напутніми порадами – пекло вимощене, та яким би добрим це напуття не було, а державним актом воно все ж не є?

6. Кінець князівства

Навряд чи варто вникати до дрібниць у княжі чвари після Ярослава, вони нічого не дадуть і не додадуть до образу Києва. Краще звернутися до безпосереднього кінця.

На рік 1113 припадає аж три відмічених літописом події: смерть князя Святополка, що сидів у Києві, народні розрухи з цього приводу та воцаріння на київському престолі Володимира II (Мономах, 1113–1125). В літописі є, всього й тільки, що по смерті Святополка кияни звернулися до Володимира: «Сідай князю на стіл, батьків та дідів!» А він, ніби на це: «плакася велми, и не поиде, жаляся по брате». Тоді кияни розграбували двір тисяцького Путяти, а потім: «идоша на жиды и разъграбіша я». От такий діалог, як бачите. А потім знову послали по Володимира, пригрозивши йому, що й гірше зроблять, як не прийде, та ще його розграбують, вкупі з його боярами та церковними монастирями. Та й умить заспокоїлися, ніби, як прийшов Володимир. Одне слово, щось невірогідне…

Совєцький історик Б. Д. Грєков править нам із цього приводу, що:

Селянські громади, що зустріли наступ феодалів повстаннями, продовжували спорадично виступати з протестом і пізніше. Але, селянські повстання за своєю природою, особисто у настільки далекі часи не могли бути якимись потужними, хоча би з уваги на розпорошеність селянських сил.

(Б. Д. Греков, Киевская Русь, Москва, 1953, с. 502)

Потім, згадуючи врешті, що повстання є саме міське, а не сільське, він додає: «непорівняно більш значущими малюються у наших джерелах виступи міських мас». Не пояснюючи, ні мотивів, ні перебігу повстання.

Багацько чого розповідає літописець про правління Володимира II, і про спір із братами, як краще перепоховати Бориса та Гліба, і про затемнення сонця (неповне), і про міст через Дніпро, побудований за наказом князя. Року 1116 князь ходив на Дон до половців та бився там із ними два дні, але… «и придоша в Русь по Володимеру Торцы и Печенезе». Оце навоював, можна сказати…

Наступного року Володимир іде до міста Володимира – на свого небіжа Ярослава. Але – знову без успіху, бо простоявши під містом два місяця – «сотвори мир».

Це літописець. Історик же ставить на рахунок князеві те, що він пом’якшив економічну ситуацію списавши якісь там борги, проявляв велику активність на князівських з’їздах, та особливо те, що: «Найменшу спробу непідкорення собі Володимир пресікає у основі і розпоряджувався ними, як своїми підданими» (теж там). Тобто, за те, що він був справжнім самодержцем.

В кінці він визнає, що після Володимира II Київська держава стала остаточно нежиттєздатною, практично припинила своє існування, розпавшись на 12 окремих князівств: Новгородське, Ростово-Суздальське, Муромо-Рязанське, Смоленське, Київське, Чернігівське, Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Полоцьке та Турово-Пінське. Втім, як ми бачили вище, не всі вони складали єдину державу й значно раніше. Отже, Київське князівство проіснувало більш-менш стабільно всього 243 роки.

Додамо від себе, що за наступні роки, від смерті Володимира II 1125 та по 1240 – рік приходу монголів, – в Києві змінилося десь 36 князів та 49 разів змінювалася влада (дехто влазив на престол двічі та тричі). Таким чином, середня протяжність одного князювання становила 3,5 роки, а влада змінювалася, в середньому ж, – кожні 2,5 роки; ото вже накнязювалися, ніби отой Сіґтрюґ із синами в далекому англійському Йорку (див. «Сагу про Еґіля»).

* * *

Останнє посилання на Йорк – не випадок. Після століть гунського каганату, Київ – у певному ступені, повернувся назад, до ґотської минувщини, ставши периферією світу вікінгів. Але, – успадкувавши