Юрій Ігорович Андрухович - Таємниця. Замість роману

«Насправді кожен із нас почав по-своєму допасовувати писані ним вірші до такого стану, в якому їх дуже хотілося б слухати. Вони мали звучати. Це мала бути слухана поезія, йшлося передусім про те, щоб не давати нікому заснути. Це трапляється загалом часто — люди приходять на літературний вечір і після 15 хвилин сидіння у зручному кріслі починають засинати. Ми хотіли позбавити їх цього шансу». Пам’ятаєш?

Так. І навіть можу продовжити: «Якщо уявити собі карнавал, втілений виключно звуками слів і людським голосом, то це мав бути він. Чи, скажімо, інше порівняння: вірш як цирковий номер. Це порівняння особливо приваблювало своїм максималізмом: точність поета має дорівнювати точності канатохідця (ну або повітряного гімнаста), для якого мікронне відхилення від єдино можливого алгоритму означатиме падіння і смерть. Так і поет у вірші — він мусить добирати єдино можливі слова, інтонації, ритмічні структури». Через багато-багато років я знайшов щось подібне у Лоренса Ферлінґетті в його Constantly Risking Absurdity, але гадаю, що ми з ним не перші й не останні».

Я теж так гадаю. Скільки всього ваших вечорів відбулося?

Ого, так відразу й не скажеш. Зараз уже ніхто не полічить, хіба що якийсь феноменальний Підрахуй. Проблема ще в тому, що починаючи з 89-го року, ми все частіше виступали в альянсі. Зали робилися все більшими, публіка хотіла все веселішого. Слідом за нами на сцену полізли ЛуГоСад, Пропала Грамота, Ху-Ха-Ху. Останні проіснували тільки один вечір. Потім ще ця історія з академією. У 88 році Неборак першим замислився над тим, що, ймовірніше за все, кожен з нас доживе до 2000-го. У це слабо вірилось тоді, але ймовірність виявилася стовідсотковою. На останні 12 років тисячоліття ми вигадали собі гру в нашу власну премію. Це щоразу мав бути вірш, опублікований протягом минулого календарного року. Тобто премія присуджувалася нами трьома за найкращий вірш року. Кожен рік ми розпочинали з того, що з’їхавшись у певній, надійно захованій від цікавого стороннього ока місцині, оточені секретарками, псами й охоронцями, всідалися за стіл таємних переговорів і вже не підводилися з-за нього, поки навзаєм не погоджували ім’я нового лауреата. У 88-му першим лауреатом став Малкович, на початку 89-го ми привселюдно вручили йому пляшку якогось віскі чи не пригадую вже чого. А втім, яке віскі в совковому гастрономі у 89 році? Ні, звичайно, то була горілка, от тільки якась рідкісна й дорога, тобто у пляшці нуль сім і обов’язково під закрутку. Це завжди була найдорожча пляшка, її вартість ми порівну ділили на трьох. Отже, цей момент з Малковичем є початком Академії Бу-Ба-Бу. На 2000 рік Академія мала налічувати 15 дійсних членів — трьох бубабістів і дванадцятьох обраних ними лауреатів з 1988-го по 1999-й.

І чим вона мала б займатися?

Хрін його знає. Як парость виноградної лози, плекала б мову. Ніхто з нас цього не знав, тому ми відразу й розпустили її, щойно створивши. Це діялось у травні 2000-го на сцені Львівської філармонії. Ми проголосили останнього лауреата, точніше, двох, Римарука та Геру, і заявили, що Академію, таким чином, засновано. Публіка почала плескати і поволі, ряд за рядом, підозріливо навзаєм переглядаючись, підійматися з місць. У Львові публіка любить поаплодувати стоячи. Коли всі до останнього підняли свої дупи, ми подякували і зробили наступну заяву — про саморозпуск. Знаєш, усе це гарно, але все це спогади про майбутнє, а ми з тобою наразі мусимо залишатися там, де й були — наприкінці 80-х.

І все-таки — скільки вечорів, бодай приблизно?

Триста тридцять. Або двісті двадцять. Принаймні так мені здається. При цьому кожен з нас узяв на себе якусь частину з них. Неборак усі ті роки жив у Києві, точніше гойдався маятником поміж Києвом та Львовом, у нього воно так і називається в одному з віршів — «Маятник». Це означає, що він організовував левову частину. Хоч у цьому випадку левовою мала б називатися та, що відбулась у Львові. Зрештою, у Львові теж він організовував — а хто б інший? Він жив на два міста, вдаючи аспіранта-натурфілософа. Від нього надходили всі на світі breaking news. У ті часи він дописував «Літаючу голову», ходив на руках, мовив черевом, перевертав ієрархічні піраміди і доводив публіку обидвох статей до масових оргазмів. Уявляєш — поезією! Не порнофільмами, а промовленою вголос поезію. Його телефонні дзвінки завжди означали якусь чергову зміну в моєму житті. Наприклад, пізньої осені 88-го він подзвонив і сказав увага, над тобою сходять зірки. Зірки сходили наді мною тому, що професор Дончик, до якого саме дійшов примірник моїх армійських оповідань, запущених у громадянське суспільство Рябчуком, отже, професор Дончик прочитав їх і дав читати далі — своєму синові Андрієві. Не просто так, а тому, що той як кінорежисер шукав сценарію для фільму — звісно, про армію. Йому від цього життя нічого так не хотілось, як зняти фільм про армію. До речі, ми служили в один і той же час. Ясно, що як такі мої оповідання сценарієм стати не могли. З них можна було витягнути хіба що пару сюжетів, якісь мотиви, настрої чи типажі, але потрібна була інша, наскрізна і цілісна історія. Отже, мені пропонувалося писати сценарій. Це було, як повідав би Ярослав Ґарсія Лорка, солодко і страшно. На самому початку 89 року, в один з перших січневих морозів, я вирвався до Києва. Увесь день ми з Андрієм проуявляли собі майбутній фільм. Найлегше нам давалася музика — такі тягучі електричні смури, щось типу «Pink Floyd». Усе інше провисало в тумані, попри те, що в нас було з мільйон точок дотику. Цікава штука: на відміну від мене Андрій служив десь дуже-дуже далеко, чогось мені здається, що аж у Забайкаллі. Це означає, що нас із ним у часи виконання священного обов’язку відокремлювало не менше 10 тисяч кілометрів. Гадаю, навіть більше. Але все, абсолютно все, всі нелеґальні механізми, неписані правила і внутрішні поведінкові фішки, вся масова свідомість, увесь маскульт і фольклор були ідентичними — що в мене, що в нього. Існували якісь дуже несуттєві різниці в несуттєвих деталях, про них уже й забулося. Гаразд, у них цивільний одяг новобранців пропускали крізь м’ясорубку, а в нас жбурляли у вогонь. І все ж на 99 відсотків усе з усім співпадало. Як це назвати — викликом просторові?

Швидше доланням того виклику, що ним є простір. Знавці імперій стверджують, ніби в цьому й полягає їхнє призначення.

Бачиш, який