Юрій Ігорович Андрухович - Таємниця. Замість роману

Ти вкотре вимовляєш цю фразу. Про те, що все почалося.

Ну, бо так я й живу. Суцільне відкривання нових і нових вікон у Windows.

Ваш другий вечір. Пам’ятаєш його так само добре?

1 квітня 1988 року. Зала спілки письменників. Людей утричі більше, ніж вона може вмістити. Стількох нефорів у дертій джинсі та з кульчиками в носах ті стіни ще не бачили. Тобто ми відчутно оновили затхлу атмосферу закладу.

Ти був членом спілки письменників?

На той час так. Щиро кажучи, зараз я трохи жалкую про це. Але тоді здавалося, що це дає більше прав. Усі йшли туди за своїми правами — навіть найасоціальніші фріки. Я зробив те саме.

Зараз ти не є членом спілки письменників?

Ні, починаючи з 96 року. Тебе аж так цікавить саме ця тема?

Не надто. Як відбувся той другий вечір?

Цілком пристойно, місцями сенсаційно. По закінченні ми, оточені десятком рідних і близьких, набилися до майстерні Жигунової жінки Наталки, звідкись ми мали цілі декалітри коньяку і — що ти думаєш ми там робили? Далі читали вірші! Рідні і близькі теж читали вголос — ті з них, які були поетами. Після котроїсь чарки Гера зажадав, щоб поляки вийшли геть. Поляками вважалися Влодко Наконечний з Ларисою. Гера завжди влаштовував подібні сцени, у кожному товаристві мусив бути хтось, кого він на певній стадії пиятики виганяв геть. Розумієш, насправді це було значно важливіше від самих вечорів — перетинатися, бути разом, разом переживати ці сплески, зіткнення, провали і простріли свідомості. Я тобі просто зачитаю — це називається «Аве, Крайслер!», написано 12 років тому, себто зі значно ближчої до тих початків часової перспективи. Слухай: Ми не розробляли програм і маніфестів, не підписували жодних комюніке чи меморандумів. Ми просто вигадували вірші і читали їх — спершу один одному (і я в житті не мав таких геніальних слухачів, як ці двоє!), потім — для ширшого кола свідків Бу-Ба-Бу, наших адептів і симпатиків, урешті — для публіки, що приходила на влаштовані нами вечірки, число яких, до речі, сягнуло десь так тридцяти (трьохсот тридцяти, хочеться сказати). Розумієш, найперше йшлося про те, щоб писати вірші один для одного, хоч зараз я думаю ще інакше: не стільки писати, скільки проживати свої вірші один для одного. Вистачало три доби прозависати в Неборака у Львові — і відразу ж виникали які-небудь «Липневі начерки подорожнього». Десять віршів, написаних протягом дня і половини ночі. Це не могло складатись інакше — стільки ходінь, блукань, спеки, дівчат, поганого алжирського вина, смердючих під’їздів, трамваїв, розмов у ліжку, цитат, прикмет, стільки всього не могло не вилізти всілякими липневими начерками. Ти знаєш мій вірш «Ребро», правда ж?

Так, пам’ятаю.

Одного з тих днів Неборак домовився зі своїми медичними знайомими і нас допустили до їхнього закритого музею патанатомії. Це одне з тих місць, де світова змова лікарів робиться очевидною. Нікому, крім них, цього не можна бачити, йдеться-бо про здискредитовану природу людини. Це щось таке, наче поезія Ґотфріда Бенна зсередини. В його поезії почуваєшся, як в анатомічній майстерні. Ти ходиш по ній, розглядаєш так звані об’єкти, вдихаєш запах антисептиків, бліднеш і намагаєшся зберігати почуття гумору. З того разу мені запам’яталися велетенські серця різників і коханців, обвислі й надуті легені курців, трубачів і склодувів, меланхолійні пияцькі нутрощі, татуйований на шкірі грудей — якраз над пиптиком — орден героя. Були також ампутовані для історії руки останнього львівського ката. Офіційно останнього, мається на увазі, бо насправді це ремесло існує там донині, але таємно. Усе це зберігалося в різної форми і розмірів посудинах, заповнених питним фізіологічним розчином. Здається, я заповів тій майстерні своє ребро. Я все ще вірю, що з мого ребра будуть люди.

Ви спали разом?

З ким, з Небораком? Чого ти питаєш?

Коли ти перелічував усе, що ви переживали у Львові, ти згадав і розмови в ліжку.

Ага! Он як! Ні, наскільки пригадую, Неборак у домі своїх батьків мав цілком окреме ліжко для гостей. Проте якщо гостей траплялося більше, ніж один, то вони мусили спати в одному ліжку. Тому якщо я справді з кимось із них спав, то радше з Ірваном. Він уві сні жахливо копається і, щиро кажучи, скрипить зубами. Принаймні тоді було так, він копався і скрипів, а як із цим зараз, не знаю, я ж із ним уже скоро 20 років, як не спав. При цьому його не добудишся — удень він значно більше за інших говорить, жестикулює і рухається, а вночі вирубується значно глибше за всіх інших моїх знайомих, мабуть, знімає і ставить на зарядку акумулятори. Зате він має і свої переваги. Він худий. Тоді він був надзвичайно худий, а зараз він худий надзвичайно. Тобто в ліжку він не займає надто багато місця. Я взагалі волію худих людей — навколо них завжди значно менше неприємних запахів. Людина має бути легкою й сухою, мов корок.

Про що ви найчастіше розмовляли?

Коли збирались утрьох? О, це неможливо відтворити! Це була таємна мова птахів. У кожному разі ми багато сміялися, ми тільки й робили, що вибухали сміхом, ніби герої молдавського епосу. Учені хлопці й дівчата навіть вирішили віднести нас до сміхової культури. Пізніше мені довелося прочитати Бахтіна, щоб зрозуміти, до чого нас усе-таки віднесено. Виявилося, що наша поезія, а точніше, наші поезії є своєрідним ліричним карнавалом. Звучало це класно. Ми загалом не мали нічого проти. Я скажу навіть більше — ми в це самі повірили.

Нині ти вже не поділяєш цього?

І так, і ні. Страшенно важко намагатись уявляти, що б із усього цього розвинулось, якби одна з перших рецензій на «Небо і площі» не називалася «Ліричний герой карнавалу». Хоча чому б і ні? Повертаючись до твого запитання, про що ми розмовляли: зненацька мені подумалося, що ми на дев’ять десятих розмовляли віршами, розумієш? У кожному разі, коли влітку 87-го мені написалися перші речі з «Екзотичних птахів і рослин», я цілком свідомо робив так, щоб їх справді хотілося читати вголос. Я й раніше був поведений на фонетиці, можливо, це мої пригнічені музичні нахили й таке інше, але от приблизно від літа 87-го, коли мені писались «Арія Олекси Розумовського», «Павло Мацапура, злочинець», «Вольф Мессинґ», «Загибель Котляревщини», «Козак Ямайка», це стало для мене абсолютом. Я випробовував на звук і кожен рядок, і кожні піврядка, і навіть кожні півслова — губами, язиком,