Роман Іванович Іваничук - Країна Ірредента. Злодії та Апостоли

Йосип аж задихався від люті, а Юра й далі стояв непорушний і, видимо, стримував у собі гнів, щоб не вибурхатився з горла при великому святі. Сказав лише:

«І добре зробив Йосип. Підпанки завше гірші, ніж пани…»

Палата мовчки вислуховувала чоловічу перемовку, знала вона, з якої причини терпкі слова мовляться, а Оленка не відала нічого, хіба лишень те, що поганим словом її рід мальтретують, і спитала — розгублена аж до сліз:

«А за що, за що нас так обзивають?»

Ніхто на це не відповів, не пояснив прозиванку, що була давня, як світ; й подумала Оленка, що в цій хаті, може, й не знають причин ворожнечі між родами Шумеїв, а десь там, напевно, й Данило сушить собі голову над цією самою морокою, бо звідки йому знати, чому він Апостол, а хтось інший — Злодій?

«То стара незгода, донько, — відказала мати. — І що ми знаємо…»

«Але ж є свіжіша пам'ять, і ми добре пам'ятаємо…» — заговорив Юра й затнувся.

«А чи треба згадувати?» — стенула плечима Палатна.

«Може, й треба, коли так сталося, що зло поновлюється знову й знову…»

Юра скупо згадував не таке вже й давнє.

…У п'ятдесят третьому році в Явірнику гуляли небувале весілля: син фудульного ґазди Пилипа Апостола Никола брав шлюб з наймичкою свого неня Федорою — писаною красунею без роду, бо прийшла в найми з теребізької бідноти й була байстрям, посіяним хтозна й ким… Поговорювали сільські плетухи, що сирота Калина понесла те дитя із Веснярської полонини, яка Пилипові належала. Доїла там овець, і запевняли чабани, що то зеленчуцькі Злодії ту дівку звели… Забрав тоді спузар Іван Джемига Калину з повним животом на доли, привів у свій присілок Теребіж поблизу Явірника, де у видолині осіли курні хижі, схожі на купи хмизу, й той гріх покрив, бо ж була дівка, як мак, красна.

Й пізьма велика взяла бідняцький рід Джемиг на зеленчуцьких Шумеїв за те, що Злодіїв у Теребіжі посіяли. На Пилипа ж Апостола вони молилися, бо мали в нього заробітки, і в найми багач приймав; за совєтів деякі в стребки записалися й ходили з московськими облавниками по лісах бункерів шукати, і став Теребіж большевицьким гадючником.

То коли донька покійної вже нині Калини Федора, наймичка Пилипа Апостола, чекала в хижі свого вітчима Івана Джемиги на молодого з боярами, а на подвір'ї ще з-перед вечора грали троїсті музики й здіймалася стовпом весільна курява, вийшли з лісу четверо упівців і, безпечні, що в цю западину гарнізонники з Жаб'я напевно не прийдуть, поскладали автомати на призьбі біля колешні, випили по склянці горілки і в танець пустилися.

Танцювали вони шаленого «аркана» всю ніч, наче із життям прощалися, а певне, що так, бо ж дивилися щоднини і щоночі смерті у вічі, а перед досвітком на подвір'я Джемиги замість боярів увірвалися, немов шуліки, облавники, схопили всіх чотирьох партизанів, звели в узвір і там постріляли. Й стихло весілля… А вранці, нічого про це не знаючи, примчали на конях молодий з дружбами — й забрав багацький син Никола бідну молоду до своєї ґражди, і стала Федора господинею там, де досі в наймичках ходила.

На другий день пронеслася чутка, що про партизанське гостювання на багацько-бідняцькому весіллі доніс тієї ж ночі в жаб'євський гарнізон той самий Іван Джемига, який Калинин гріх покрив. То скарали його на смерть партизани, й залишився на світі від нього й Калини син Михалко…

«Не розумію, навіщо ви про це розповідаєте, тату», — перепинила Оленка батькову мову й сіла скраю до обіднього столу, а мати накладала їй у миску підпалки з курятиною.

«А для того, — гаркнув Йосип, — що на Попі Івані зустрів мене образливим словом той самий Михалко — теребізький курокрад!»

«Я бачила ту кров, що ти пролив, — тихо сказала Оленка. — А чи довго ще роситиме вона наші гори?»

Ніхто на її слова не обізвався, і святкова їжа нікому не йшла до рота.

Розділ п'ятий

Перед вечором батько з матір'ю пішли на другу половину хати, Йосип вибрався на оборіг, де літував, й Оленка залишилася сама. Постелила на бамбетлі й, до краю втомлена, лягла, та сон не брався повік. Перед очима бовваніли руїни обсерваторії на вершині Попа Івана і яріла кривава латка під муром на снігу… І втім дівчина уздріла, ніби наяву, нахабний лик Михалка Джемиги, якого ніколи не бачила, проте знала, що він саме такий: брунатне обличчя, а очі, запалі під дуги брів, зачаїлися й хижо поблискують; вузькі й чорні, мов п'явки, губи розтулюються й випльовують на Йосипа образливі слова, — й тоді злітає уверх бартка, тяжко падає на Михалка, збиваючи баранячу кучму з його голови, й бачить одночасно Оленка червоні, мов у розлюченого бика, Йосипові очі, а маленькі Михалкові втопилися глибоко під череп і крізь кров, що заливає його обличчя, пронизують ненавистю ворога.

Й думає Оленка: звідки взялася ця страшна пізьма між сусідами, та ще й далекими родичами, які на одній землі живуть і однією мовою розмовляють, чей спричинилися до неї не сільські прозиванки, котрі ще жодного гуцула не обминули, а десь у правіку добрі й лихі вчинки двох гілок шумеївського роду спородили гидке й благородне ймення й визначили — кому славу й винагороду за добродійство, а кому погорду й кару за злочини. Й далекі покоління понесли ті печаті на чолах — одні безневинно покутуючи за гріхи прародичів, а інші — незаслужено втішаючись славою роду…

А може, й провинно, може, й заслужено — де знайти свідка проминулих літ, які втопилися у давнині?.. Тож подумала Оленка, що віднині не фольклорні містерії стануть матеріалом для її журналістських досліджень, а гріх ворожнечі, що так цупко засів у свідомості родів, незважаючи на те, що ніхто не відає про його коріння.

Й цієї миті дівчина побачила того свідка: на ґзимсі припічка висіла зачеплена головкою Йосипова бартка із всунутим у розлом держаком. Миттю схопилася, похапливо взяла її, немов збоялася, що хтось відбере, відділила головку від держака й, сівши за стіл, почала пильно її розглядати.

Мосянжовий келеп мав розплесканий обушок, видно, колишній власник — мольфар чи то опришківський ватажок — користувався ним у господарстві, проте узори, риски й кружальця, що нагадували солярні знаки, не були пошкоджені; по обох боках головки вирізьбилися дві корони, з-під яких визирали совині очі — може, то лики Білобога й Чорнобога, яких заклинав мольфар,