Роман Іванович Іваничук - Країна Ірредента. Злодії та Апостоли
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ось де захована історія мого роду, подумала Оленка, і напевне серед цих письмен є знак, який би розказав про той мент, коли зеленчуцький рід Шумеїв був обізваний поганим прозвиськом — і започаткувалась відтоді родова ворожнеча, яка вчора мала продовження, а може, й кінець — на Попі Івані.
І тут прошибла Оленчин мозок думка, що правду треба шукати не з її початку, заслоненого віками, а з кінця — з допиту останньої жертви родового роздору.
Вранці Оленка зібралася, сказала батькам, що їде до Жаб'я, а сама подалася пішки в Теребіж. Йшла вздовж Черемоша супроти течії, ріка все звужувалась, міліла й, обмиваючи Явірник, залишала його на пагорбах, помережаних зеленими царинками з розкиданими на них обійстями, і кожне відрізнялося від іншого то ґонтовою, то черепицевою або ж цинковою покрівлею; на одному обійсті стримів до неба журавель, а з другого визирала схожа на капличку цямрована криниця, вивершена фігурним дашком із півником-флюгером; кожен двір мав відмінну огорожу — там штахети, там частокіл, а де звичайне вориння; одні хати складалися зрубом, а інші облицьовувались жовтими дошками — село скидалося на розмаїту й водночас гармонійну, немов у калейдоскопі, мозаїку; був рисунок села продуманий, ніби спланований мислю єдиного архітектора, і свідчило воно про заможність явірницьких мешканців, які, виставивши своє добро напоказ, обступили житлами, немов діти батька, високу Думську гору, на чолопку котрої стояла схожа на старовинну кастелу багацька ґражда.
Досі Оленка ні разу в Явірник не заходила й не мала тут знайомих, а втім, скільки тих дитячих та шкільних літ, та й то середню школу закінчувала в Жаб'ї, а до явірницької п'ятибанної церкви батьки й на празник не ходили — молилися в своїй маленькій дерев'яній церковці; ні один парубок із Зеленої не пазив за явірницькою дівчиною, тільки на третій день Великодня сходилося з обох сіл парубоцтво на границю, й чутно їх було на всю околицю: «Злодії, що з вами ся діє?» — «Апостоли, де ваші постоли?» — й казали очевидці, що без крові ніколи там не обходилося. Але Оленка того ні разу не бачила, та й Юра на границю сина не пускав, а коли Йосип таки виривався з дому на ті гаївки, то й приходив інколи збитий на квасне яблуко.
Оленка навіть не відала, який той Явірник з виду, бо скільки його зобачиш з вікна набитого автобуса, коли доводилося їхати в Буркут?.. Та нині вже знала, що звідси родом Данило, який сказав так просто й щиро: «Ти гарна», а ще ніхто ніколи їй такого не говорив, і ні з ким досі ще не цілувалася, а з ним заснула в солодкому поцілунку, — і де він перебуває в цю хвилину, й котра з цих шабатурок його рідна хата, а та, що найкраща, але ж усі гарні, й у кожній з них міг він народитися; Оленка думала тепер про Данила, й туга добиралася до її серця.
Зупинилася біля кладки, що переводила на другий бік ріки, до Теребіжа, й любувалася селом. Було воно зовсім інакше, ніж її рідне: Зелена втопилася в перелісках, запалася в ізвори та мочули й не виставляла себе напоказ, як Явірник, — щоб Зелену побачити, треба було зійти в довгу й рівну видолину над Черемошем, де скупчився біля церковці сільський центр і заслонився від світу високими цвинтарними смереками — село затаювало перед світом себе й свій опришківський дух.
Оленка навіть не знала, де той Теребіж: сказали їй — за Черемошем. Перейшла кладкою й довго петлювала крутою стежкою між горбами, аж поки вийшла на широку галявину, де чамріли схожі на колиби хижі, покриті сніпками чорної прокуреної соломи, що напластувались один над одним, і дивно було, що ті громіздкі нечупарні дахи не розчавлюють хатні кліті. Але таки повтискали їх у землю — вікна рамцями сперлися на призьби й, зворожені та непривітні, дивилися на світ чорними очницями — могло здаватися, що цей присілок вмисне так нехарапутно влаштувався, аби до нього ніхто не заходив — ні красти, ні правуватися за крадене; схоже було це житловище на розбійницький вертеп.
Оленка зупинилася біля крайньої хати, хтось прозирнув із середини крізь закурене віконце, згодом зарипіли двері, й хлинуло на дівчину запахом коров'ячого посліду — видно, тут сіни служили за стаєнку, — на порозі стала стара жінка в руб'ї й спитала, чого треба. До Михалка Джемиги? А он сусіднє дворище…
Прикро вражена тутешньою біднотою й брудом, заходила Оленка до Михалкової хати — з подивом і страхом. Як може таке нехлюйство сусідувати з явірницькою чепурнотою, ніби тутешній люд таки насправді зумисне втопив себе у твані, кинувши виклик багатству… У кімнатці на постелі лежав невизначеного віку чоловік з перев'язаною рушником головою й кушкою розквашеного носа; Оленка спитала, чи він Михалко Джемига, чоловік ствердно змахнув рукою й далі лежав непорушно; дівчина придивлялася до нього, дошукуючись в його обличчі тих рис, які щойно собі уявляла — воно насправді було брунатне й коряве, тільки очі, які визирали з-під закутаного рушником надбрів'я, були спокійні й лагідні.
«Чого прийшла?» — спитав по хвилі чоловік, і хоч його слова були непривітні, все ж вимовив їх лагідним тоном.
«Хочу поговорити з вами про…» — сказала Оленка й затнулася.
«Про позавчорашнє? А ти хто?»
«Я з газети…»
«А-а… Ніколи ще про мене газети не писали. То, може, й варто було… А ти звідки, дівко?»
«Із Зеленої…»
«Злодійське то село…»
«Про злодіїв поговоримо потім. Спершу я хочу дізнатися правду».
«Правду? А вона в кожного своя. І кривда — теж своя…»
Чоловік замовк, потім тяжко підвівся і, спершись на лікоть, заговорив…
«Ти, бачу, дивишся на моє убозтво й думаєш собі: а чого ж то Михалко хоромів не набудував, стаєнь для худоби не має, лишень хлів, у якому одна коза мекає, а хтось там придбав собі корову або й дві, ще й коня футрує, щоб легше було в полонину ходити, і повні скрині різної вбері настарав — сардаків, кожухів, кептарів, а багацькі жінки коралі й таляри нашнуровують і, як до церкви йдуть, то стільки їх навішають на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли», після закриття браузера.
