Остап Вишня - Вишневі усмішки. Заборонені твори

стойки, довелося його залишити в лісі, бо настала вже ніч, а обставини змусили Івана Петровича на другий день ранком виїхати з того міста. Повернувся він аж через рік, згадав про пса, пішов у ліс, розшукав ті кущі.

– Дивлюсь, стоїть кістяк мого гордона, і стоїть з підбитою правою лапою! От був собака! Мертва стойка! Такого собаки я не бачив! Даси, бувало, в зуби йому записку й гроші: «Джек! миттю пляшку вина!» За півгодини вже летить з вином. Тільки не можна було більше грошей давати: решту обов’язково проп’є!

…Десь оддалік дере деркач, б’є перепел, потім усе затихає, сам кудись провалюєшся і бачиш, що там за столом сидить Джек і пропиває хазяїнову решту.

…А як поїдете ви з Петром Івановичем, то він вам розповість, що він більше любить полювати звіра, а птиця це так тільки, за традицією! Петро Іванович – гончатник… І яка в нього є сука Флейта, як вона ганяє! По два місяці вовка ганяла. А спочатку боялась, перший раз як наткнулась на вовка, вискочила на просіку «бліда-бліда, як стінка!» – «Чотирнадцять вовків колись за нами з Флейтою гнались!»

– Ну, Петре Івановичу! Невже таки чотирнадцять?!

– Факт! Спитайте Флейту! І обидва сірі!

…Пилип Федорович розповість вам про короткозорого старенького бухгалтера, пристрасного мисливця, жертву фантастичних вигадок усієї компанії, з якою він завжди полював. Ви дізнаєтесь про зайця, який після бухгалтерового пострілу з страшним криком «н-н-няв!» вискочив аж на вершечок телеграфного стовпа, і як переляканий бухгалтер кинув рушницю і, приказуючи «да воскреснеть Бог», біг три кілометри додому…

– А то, бачте, я сам натягнув на кота заячу шкуру й посадив біля телеграфного стовпа, на дорозі, де мав іти той бідолаха бухгалтер…

– Та й це ще не все! – додасть Пилип Федорович. – Одного разу ми прикололи шпилькою до вбитого зайця папірця з написом: «За що ви мене вбили?!» – та того зайця й посадили під кущем і спрямували на нього короткозорого бухгалтера. Він – бах! Заєць – беркиць! Підбігає, а там такий на записці заячий докір! Що сміху було!

…А чи не пореготались би ви з оповідання одного старенького дідуся, як він колись, бувши молодшим, не мав рушниці, а завжди додому з качками приходив.

– Як же це так?

– А так! Отам на плесі завжди качки є! От я на острівець перепливу та в очереті й заховаюсь. Знаю-бо, що обов’язково хтось із мисливців туди прийде сидячих бити. Коли так: бачу – підкрадається, підкрадається… Б-бах! А я в очереті як закричу: «Врятуйте!» Ну, він зразу драпала, бо, думає, убив когось чи поранив! А я тоді роздягаюсь, качечки позбираю і додому…

…Покотилася зоря. Булькнув у воду водяний щур… Закахкало спросоння криженя… Писнула очеретянка… Десь далеко прогув паровик…

Сіріє…

– Фіть-фіть-фіть! – прорізало повітря чиря…

– Б-бах!

Перший постріл!

Полювання відкрито!

Заєць

І

Золота осінь…

Ах, як не хочеться листу з дерева падати, – він аж ніби кров’ю з печалі налився і закривавив ліси.

Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтаво-зелена й «раскудря-кудря-кудрява», – ген там на узліссі білявим станом своїм кокетує, ніби на побачення з Левітаном жде чи, може, Чайковського на симфонію викликає.

Креслять тригонометричні фігури високо в небі запізнілі журавлі, запитуючи своїм «кру-кру»:

– «Чуєш, брате мій, товаришу мій?»[147] Відлітаємо!

Золота осінь…

От в цей саме час заєць уже збігав до підборщика хутра, той йому вже на всі прорішки попідбирав густотеплі шматочки, вичистив вуха й лапки і посадив на ріпицю білий помпон.

Набиваються набої крупним шротом, витягаються теплі штани й піджак, мастяться грубіші чоботи, деруться на онучі теплі підштанки, відкидається набік веселенький картузик-кепочка, а натомість розтягається на кулаках сумовито серйозна капелюха…

Коли в качачому полюванні більшу вагу мали помідори й огірки, то тут їх заміняють сало й ковбаса.

Незмінною залишається стопка.

При полюванні на качки стопку, як ми знаємо, беруть, щоб вихлюпувати воду з човна, а при полюванні на зайця з неї, при певному досвіді, дуже добре оглядати обрій: коли дивитись крізь дно, – місцевість рельєфніша.

Всі вищейменовані тверді, плинні й газуваті речі розкладаються в певному порядку на канапі, ви ходите й усе кілька разів перераховуєте, перевіряючи, чи нічого не забули:

– Штани, значить, є! Чоботи є!.. Онучі, значить, є!.. Набої є!.. Сало й ковбаса є!.. Гм-гм… є… Чи не мало буде?

– Досить, досить! – поспішає посемейство…

– А де ж стопка?

– Та ось, за рюкзаком!

– Поклади в рюкзака, а то закотиться. Ну, все, здається. Так я краще зарані виїду, щоб не спізнитись на поїзд.

Ви швиденько одягаєтесь, вкладаєте все в рюкзак.

– Ну, бувайте здорові! Не сумуйте. Деньків за два-три я буду!

– А рушницю ти взяв?

– А й справді, де ж це вона?

– Та я стола нею підперла, бо ніжка поламалась…

– Та хіба ж можна рушницею?!

– А що їй зробиться? Хоч яка-небудь користь із неї… А то ж…

– Ну, годі, годі! Бувай здорова. Поспитай у Катерини Миколаївни, як зайця салом шпигувати, а то ж потім зіпсуєш… Та купи сала не менш як на трьох зайців.

– На трьох?

– Ну, купуй на п’ять! Я більше як п’ять не стрілятиму. Поїхали…

ІІ

Полюють зайців в основному трьома способами: з підйому, з-під собак-гончаків і на засідах.

З підйому можна полювати одному й колективом.

Ідеш собі один чи ріллею, чи озиминою, чи бур’янами і «витоптуєш» зайця, який, як відомо, вдень лежить і відпочиває… Ви підходите до його лігвочка, заєць і вискакує…

Коли полюєте компанією, тобто колективом, краще йти так званим «котлом», такою ніби дугою, щоб фланги були спереду від центра. Заєць, як вискочить, приміром, в центрі, то вже йому інакше як на сковорідку бігти нема куди.

Як же краще, – спитаєте, – полювати: одному чи колективом?

Майже однаково.

Коли йдете один, то один промазуєте, коли йдете колективом, то промазуєте колективом.

Дуже цікаво полювати зайців з собаками-гончаками.

Коли такі собаки є, їх пускають у лісок чи байрак, вони біжать, підіймають зайця і «голосом» його гонять.

Ви стаєте на путі, де має бігти заєць, і мажете по ньому на тій путі.

Та краса заячих ловів з гончаками не тільки у вашому промахові…

Ви уявляєте собі, коли ціла зграя гончаків іде слідом за зайцем, ніби якийсь оригінальний, ні в якій філармонії не бачений і не чуваний, оркестр. Заливається флейта, трубить з переливами трубач, рявкає бас, гуде баритон…

«Скільки жару, скільки страсті в голосах»…

Ех,