Володимир Павлович Бєляєв - Стара фортеця

class="p1">Полевой закурює трубку. Синій димок в'ється над бричкою, і його одразу ж заносить вільний польовий вітер.

До нагорянського кладовища залишилося зовсім небагато — якихось півверсти, коли раптом у нашої брички лопнула задня вісь. Полевой скочив на землю. Він оглянув лопнуту вісь і, крякнувши з досади, дістав з брички свою шинель, гвинтівки, патрони, чорну бурку й кинув їх на траву.

— От петрушка скоїлася, хай йому грець! — сердито вимовив Кожухар.

Підвода, що їхала позаду, наздогнала нас. Білобрисий червоноармієць скочив з передка й підійшов до Кожухаря. Удвох обмацують вісь, радяться.

Із села назустріч нам їде сутулий селянин у коричневій свитці. Зрівнявшися з нами, він скидає шапку й вклоняється:

— Добридень!

— Здрастуй, папашо, — відповів Нестор Варнайович. — Скажи, де тут кузня?

— Кузня? А онде, за церквою, на горбку!

— А Манджура в селі зараз? Ви його знаєте? — спитав я у старого.

— Авксентій? У селі, в селі. Він у нас голова сільради!

— Хто, хто? — зацікавився Полевой. — Манджура? Він що, голова сільради?

— Еге ж! — ствердив селянин.

— Твій дядько? — тихо спитав мене Полевой.

Я кивнув головою.

— Добре я, виходить, зробив, що взяв тебе, — усміхнувся Полевой. — Давай тоді шукати твого дядька. — І, підійшовши до Кожухаря, Нестор Варнайович наказав: — Ось тобі, Петре, гвинтівка, патрони. Їдь помаленьку до кузні. Як-небудь дотягнешся. А тоді шквар до міста сам — ми на підводі доїдемо… Ну, сідайте, хлопці.

Проминувши кладовище, ми заїжджаємо просто у двір до Авксентія. Дядька нема дома, і Оська мчить по нього до сільради.

Авксентій радісно зустрічає нас. Я знайомлю його з Полевим.

У хаті дядько розповідає:

— А на селі у нас новин, новин! Староста наш колишній, Сигорський, таки втік з петлюрівцями, пес поганий. Млин водяний у поміщика Тшилятковського ми забрали. За головного мірошника у нас тепер Прокіп Декалюк — ви ж його, мабуть, знаєте? А я, хто я — як би ви думали? — сміється дядько. — Таке цабе, не дай боже! Я голова сільради! Вірне слово! Був сход — біднота мене й обрала. «Ти, — кажуть, — Авксентію, постраждав від петлюрівців, то будь тепер у нас за головного». Зрозуміла річ, куркулі, ой, які незадоволені. Знають, лихо їм у бік, що я покажу їм бенефіса! Вони вже мені записки кидали: «Не загинай, Авксентію, — підпалимо!» Так ото я й злякався! Одне погано, що вони з бандитами знюхалися, а ті чималої шкоди можуть селу завдати. Їх же багато тепер по лісах вештається.

Тим часом Авксентієва дружина ставить на стіл миску з зеленим борщем і буханку хліба. Під час їжі Нестор Варнайович домовляється з дядьком про поставку фуражу.

— До четверга підготую тобі десяток возів, а зараз дам підводу, — обіцяє Авксентій.

Оксана розстелила на столі вишиваний рушник. Вона приносить у пелені яблука-циганки й висипає їх на стіл. Яблука тверді й трохи довгасті.

— Ну як, небоже, багато ти шибок побив за цей час? — питає Авксентій, бачачи, як я уминаю разом з Маремухою яблука.

— Він — герой, дорогу нам сюди показав, — хвалить мене Полевой. — Ми ось його незабаром до комсомолу приймемо, нехай тільки підросте трохи.

Темніє. У світлицю, шльопаючи по прохолодній долівці босими ногами, входить Оксана. Вона засвічує каганець.

— О, та ми заговорилися! — сказав Полевой. — Ну, спасибі, хазяїне, за яблука та за сіно. У четвер я пришлю до вас обоз. — І, вставши з-за стола, він простягнув руку Авксентієві.

Поки ми прощалися, Полевой надів шинель і туго застебнув її на всі крючки. Потім перекинув через плече ремінь свого важкого маузера. Надворі вже прохолодно. Добре, що Полевой захопив для нас бурку.

Ми ще раз попрощалися з Оксаною, з Оською та Авксентієм і полізли за Полевим на самісінький верх підводи. Полягали животами на м'яке, пругке сіно й укрилися буркою. Полевой ліг поруч з нами на сіні — великий, чубатий, від нього здорово пахне тютюном.

Їздовий — низенький червоноармієць — примостився з гвинтівкою в руках десь унизу, на передку; він майже закритий нависаючою над ним копицею сухого сіна. Нам видно тільки, як тремтять унизу туго натягнуті ним віжки. Коні, почувши дорогу додому, вперто мотають головами, — міцні посторонки раз у раз труть їм шовковисту шкіру.

Ми дивимося вперед на дорогу, якою, підстрибуючи й гойдаючись, їде наша підвода.

За березовою балкою сходить місяць. Чим далі ми їдемо, тим яскравіше його голубувате світло осяває навколишню місцевість.

Коли ми виїжджаємо з путівця на рівне шосе, Полевой легко повертається на бік і виймає з кобури свій маузер. Клацає запобіжник.

Уздовж шосейної дороги тягнеться густий сосняк. Дедалі рідше мелькають випадкові просіки, полянки. Чим ближче ми під'їжджаємо до міста, тим густішим стає ліс. Тепер щільна стіна дерев уже оточує з обох боків рівне Калинівське шосе.

Раптом, коли ми, переваливши через пагорб, з'їжджаємо вниз, з придорожньої канави навперейми нам вискакують троє.

Хто це? Невже бандити? Еге ж, бандити!

— Сті-ій! Холер-ра!..

Це закричав бандит, що було сили вхопивши за вудила наших коней.

Злякані коні, захропівши, підм'яли бандита й круто повернули вбік.

Підвода стала впоперек шляху. Від несподіваного повороту я мало не злетів униз.

— Ану, злазь, холера тобі в живіт! — скомандував їздовому бандит, який спинив коней. Двоє інших повільно, опустивши револьвери, підходять до коней. Вони, певне, гадають, що їздовий на возі сам.

— Тягни його звідти, паскуду! — хрипло вилаявшись, зажадав один з бандитів.

І в цю мить біля нас ударив сухий, різкий постріл. Маремуха схопив мене обома руками за плечі.

Вистрілив Полевой. Він трохи підвівся над сіном. Його каракулева кубанка злетіла. Майже до очей притиснувши довгого маузера, він стріляє по бандитах. Видно, як з тонкого ствола маузера вилітають гостренькі промені вогню. Хтось із бандитів, зойкнувши, важко повалився. Інші двоє метнулися вбік. Ось вони з розгону, один по одному перестрибнули канаву й зникли в густому лісі. Унизу, під нами, гримнув постріл. Це пальнув з гвинтівки по тікаючих бандитах їздовий. Луна прокотилася над безмовним листям і завмерла.

Як тихо стало відразу навкруги! Чути тільки, як ліворуч від нас, у лісі, куди втекли бандити, тріщить сушняк. Здається, наче якийсь опівнічний стривожений звір, міняючи своє лігво, мчить поміж дерев. Унизу, під колесами, застогнав підстрелений Полевим бандит.

— Стривай, Степане, не стріляй! — голосно, але цілком спокійно наказав їздовому Полевой. Потім, з маузером у руці, він скочив на землю.

— Пильнуй навкруги! — тихо наказав їздовому Полевой, а сам підійшов до бандита.

Нам з Петьком стало моторошно залишатися на підводі.

— Злізьмо, га, Петько? — шепнув я Маремусі, киваючи на дорогу.

Тихенько, чіпляючись руками за вірьовку,